Ще.. З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ
Віктору Мастеренку – 85 (ФОТО)
- Останнє оновлення: 11 серпня 2023
Сьогодні, 9 серпня, нашому побратиму, відомому в Одесі, Кропивницькому і Україні громадському та політичному діячеві, полковнику у відставці Віктору Захаровичу Мастеренку виповнилося 85 років.
Віктор Захарович належить до того покоління, раннє дитинство якого пройшло в роки німецько-совєцької війни, і сьогодні, на схилі віку він, як і всі ми, стали свідками нічим не спровокованої агресії клятих росіян проти України. Оскільки ми знайомі з Вікторем Захаровичем уже понад 30 років і нещодавно почали знайомитися з фрагментами його автобіографічної повісті, на сьогодні обсягом близько 400 сторінок, то можемо з документальною точністю відобразити тут основні етапи його славного життєвого шляху.
В. Мастеренко відомий також серед ветеранів і козаків Кіровоградщини, з якими він підтримував взаємодію, зустрічався на різних заходах всеукраїнського масштабу, запрошував на конференції і круглі столи, які він організовував і проводив в Одесі.
Віктор Захарович народився в славному місті Житомирі в сім’ї Захара Федоровича Мастеренка і мами Яніни Телесфорівни Скоковської. До 1930 року родини тата і мами Віктора були досить заможними, але після розкуркулення, почалися поневіряння, злидні, виселення, переслідування, ув’язнення і страти. Діда Телесфора Скоковського було двічі ув’язнено за його відмову вступити в колгосп. Під час другого ув’язнення в 1933 році він загинув. Така ж доля спіткала і двох його братів. За даними збірки документів «Реабілітовані історією. Житомирська область», лише представників роду Скоковських на Житомирщині, репресовано 42 особи, з яких 28 розстріляні. Як ми знаємо, подібний сталінський терор у ті роки чинився по всій Україні. І сьогодні путінський терор проти українців є продовженням сталінського.
У Віктора Захаровича було троє братів і сестра. В часи розкуркулення і Голодомору, сталінського терору, німецько-совєцької війни та післявоєнної розрухи – з 1935 по 1949 рік, сім’я Віктора Захаровича мешкала в Житомирі, в селах Стара Рудня і Недбаївка (нині Малинівка). Батько Віктора пройшов фінсько-совєцьку і німецько-совєцьку війни. В 1949 році тата Віктора засудили на 15 років за прихований ним мішок пшениці, щоб якось прогодувати постійно голодних своїх четверо дітей. Мама Віктора змушена була сама надалі утримувати дітей, які вже з ранніх літ мусили працювати. Відчуваючи постійне недоїдання, нестачу одягу, з ранніх років свого босоногого дитинства Віктор був змушений випасати колгоспних корів, телят і овець. Згодом у колгоспній трудовій книжці зростав перелік «посад», на яких працював школяр Віктор: косар, їздовий на волах, на конях, причепник і обліковець. У той час селяни – колгоспні раби, вирощуючи пшеницю і жито, були змушені купувати хліб у містах. Двоє братів Віктора виїхали на Донбас і Кавказ працювати і навчатися в школі фабрично-заводського учнівства – ФЗУ.
На початку 1954 року тата Віктора достроково звільнили і він повернувся додому. Того ж року в центрі Недбаївки Мастеренки збудували нову хату, в якій вперше з’явилася електрична лампочка. Згодом заговорив динамік, під звуки гімну з якого «Живи Україна, прекрасна і сильна…» починався і завершувався важкий трудовий день селян. У жовтні 1954 року в новій хаті народився наймолодший брат Микола.
У 1956 році Віктор успішно закінчив школу в сусідньому селі Несолонському з однією «зайвою» четвіркою, що не дозволило йому отримати срібну медаль. Добре навчаючись, Віктор був досить активним у громадській роботі, учасником шкільної художньої самодіяльності. Артистичні здібності Віктора широко використовували на всіляких шкільних заходах, концертах, де він виступав у ролі конферансьє і декламатора. По закінченні школи перед Віктором постало питання – що робити далі? Служба в армії була приваблива тим, що надавала можливість по її закінченні отримати паспорт, адже сільські жителі, на відміну від міських, паспортів тоді не мали і це дуже обмежувало можливості їхнього працевлаштування.
Спочатку Віктор спробував вступити до Ленінградського вищого військово-морського училища, але це йому не вдалося. Після повернення з Ленінграда, правління колгоспу запропонувало Віктору навчання на 6-місячних курсах керівників гуртків художньої самодіяльності, які щойно були відкриті при Новоград-Волинському районному Будинку культури, з перспективою по їх закінченню бути призначеним завідувачем сільським клубом. Віктор погодився на пропозицію, оскільки сільські клуби були структурними підрозділами районного відділу культури, що дозволяло отримати трудову книжку і паспорт. Як стверджує Віктор Захарович, навчання на тих курсах значно підвищило його культурний рівень. Головним здобутком навчання Віктора було освоєння гри на баяні, що знадобилося йому в подальшому житті. Після завершення навчання Віктор очолив Поліянівський сільський клуб, розташований у великій сільській хаті, де попрацював до початку служби в армії у вересні 1957 року.
Строкову службу Віктор почав у радіолокаційній роті у Феодосії. В 1961 році закінчив Красноярське РТУ. В 1961-68 рр. служив у Ленінградському ВО командиром взводу, референтом командного пункту, командиром роти спеціального перехоплення 20-ого радіополку в населеному пункті Чорний Яр за 30 км від Архангельська. В 1964 році закінчив 6-місячні курси удосконалення офіцерів розвідки частин «Осназ» в смт Соколовка Московської області, а в 1977 році – Центральні курси перепідготовки офіцерів РТВ у м. Володимирі на Клязьмі.
У 1968-72 рр. Віктор – слухач радіотехнічного факультету Калінінської військової командної академії ППО. Після закінчення академії в 1972-81 рр. служив у Далекосхідному окрузі в 11-тій окремій армії ППО на посадах командира радіотехнічного батальйону в м. Артемі, командира полку в смт Тимофіївка неподалік від бухти Ольга Приморського краю, начальником РТВ 29-ї дивізії ППО в м. Білогорську Амурської області, заступником начальника РТВ 11-ї окремої армії ППО – начальником бойової підготовки і бойового застосування РТВ цієї армії. У 1981 році переведений до Вільнюса на посаду заступника начальника кафедри тактики Вільнюського вищого командного училища радіоелектроніки ППО. В 1984 році закінчив заочно ад’юнктуру при Калінінській ВКА ППО, але дисертацію не захищав через втрату актуальності теми. Служив в Анголі (1985-87рр.) військовим спеціалістом – радником начальника радіотехнічного факультету Ангольської авіаційної школи в м. Негаже.
Після 33 років служби в армії вийшов на пенсію у 1989 році і переїхав до Одеси у 1991 році.
На початку 90-х років минулого століття В. Мастеренко почав активно залучатися до громадсько-політичного життя в Одесі. З 1995 року є засновником і незмінним керівником Одеської обласної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів (ВОВ). Був ініціатором і організатором багатьох конференцій і круглих столів на тему виховання українського патріотизму у підростаючого покоління на прикладах героїчного минулого українського народу. Досить часто на ці заходи запрошував своїх друзів із тодішнього Кіровограда.
До справи патріотичного виховання залучав відомих одеських науковців, педагогів, журналістів, письменників, громадських діячів.
За словами Віктора Захаровича, в середині 90-х років у нього склалися надзвичайно дружні відносини з тодішньою Кіровоградською організацією ветеранів під керівництвом Олександра Поповкіна і його заступника Григорія Ковальчука, яка допомагала йому в створенні та реєстрації Одеської крайової організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів (ВОВ) в кінці 1995 року. В. Мастеренко пригадує, що в 1997 році на конференцію Одеської обласноїветеранської організації приїздив О. Поповкін, а до цього В. Мастеренко побував на установчій конференції обласної організації ВОВ в Кіровограді. З Г. Ковальчуком В. Мастеренко зустрічався на багатьох ветеранських заходах у Києві, Одесі, Кіровограді та в інших містах України. Зокрема в 2005 році В. Мастеренко побував у Кіровограді з нагоди 10-річчя створення обласної організації ВОВ. В. Мастеренко також підтримував добрі відносини з Іваном Федоровичем Гольцем.
В. Мастеренко та Г. Ковальчук, 2009 р., Київ
В. Мастеренко автор багатьох публікацій з проблем ветеранського руху, патріотичного виховання, соціального захисту ветеранів. Активний учасник Помаранчевої революції та Революції Гідності. Був організатором багатьох поїздок школярів, студентів, курсантів та викладачів по місцях українських історичних подій.
В. Мастеренко – один із засновників Одеської крайової партійної організації Народного Руху України (1993 рік). Був довіреною особа кандидата у Президенти України Л. Кравчука і керівником виборчого штабу Одеської крайової організації НРУ до Верховної Ради України (1994 р.). В. Мастеренко двічі балотувався на виборах до Верховної Ради України (у 1998 році від НРУ по одномандатному виборчому округу, в якому переміг Е. Гурвіц, а в 2002 по партійному списку від Української партії. На даний час В. Мастеренко – член Центральної Ради Української партії, голова Одеської міської організації Української партії. Був членом організаційного комітету, делегатом установчої Великої козацької ради зі створення громадської організації «Соборне козацтво України «СІЧ» (2004 р). Генерал-хорунжий СКУ «СІЧ», заступник гетьмана Соборного козацтва «СІЧ», отаман Одеського крайового козацького товариства СКУ «СІЧ». Сьогодні козаки цього товариства боронять Україну на Сході і Півдні нашої держави.
Багаторічна громадсько-політична діяльність В. Мастеренка є вагомим внеском у справу побудови громадянського суспільства в Україні, утвердження Української незалежної держави.
За трудові заслуги, активну діяльність у ветеранському русі України з патріотичного виховання молоді, значний внесок у розв’язання проблем соціального захисту ветеранів, активну громадську діяльність В. Мастеренко нагороджений Орденом «За заслуги ІІІ ступеня» (2004 рік) та багатьма іншими державними нагородами і відзнаками. Зокрема, в лютому 2017 року Віктор Захарович був нагороджений відзнакою Міністра оборони України – нагрудним знаком "Знак Пошани" за активну участь у військово-патріотичному вихованні української молоді та вагомий вклад у розвиток ветеранського руху.
Батьки Віктора Захаровича прожили разом понад 50 років, а сам він одружений з Ларисою Андріївною з 1962 року. Подружжя Мастеренків мають двох дочок, одного внука і двох внучок, із якими пан Віктор ділиться своїм багатим життєвим досвідом і знаннями. Хочеться сподіватися, що маючи такого мудрого і доброзичливого діда, його внуки зможуть обрати свій єдино правильний шлях у житті, будуть щирими українськими патріотами і братимуть приклад зі свого славного родича.
Дорогий пане-брате Вікторе, у день Вашого славного 85-ліття вітаємо Вас зі сходженням на високу вершину життя, бажаємо Вам міцного козацького здоров’я і довголіття як у кошового отамана Петра Калнишевського, міцності духу і наснаги для здійснення всього задуманого. Нехай Ваш життєвий досвід збагачує молоде покоління українців у їхній боротьбі за звільнення України від російської навали. Нехай у майбутньому на Вас чекає ще багато наповнених корисними справами і земними радощами років. Нехай доля і надалі буде прихильною до Вас, даруючи радість життя, незрадливу удачу, вірних і надійних друзів.
З роси і води на многії літа!
Побратими В. З.Мастеренка: Олекса Різників, Олекса Волович, Андрій Русін, Сергій Козицький, Валерій Швець, Ярослав Лепіх
Чорно-біле фото: 1959 р. З батьками, сестрою і братом.
Читайте також: Євгенія Габер – про настрої в Одесі
Володимир Панченко єднає нас і сьогодні, – Олексій Волович
Кропивничан вітає відомий політичний аналітик Олексій Волович
Олексій Волович: Тоді мені часовий відрізок у 50 років здавався величезною брилою часу
Вихідці з Кропивницького – на дипломатичному фронті України в Кувейті
