ІНТЕРВ'Ю

Військова медикиня 121-ї бригади ТРО Яна: Сила – це здатність підніматися після труднощів (ФОТО)

В Україні понад 13 тисяч жінок отримали статус учасниць бойових дій.

Серед них – військова медикиня 121-ї окремої бригади територіальної оборони Яна, зазначили у відомчій пресслужбі.

Бійчиня говорить спокійно і впевнено. У її голосі немає пафосу — лише тверде переконання людини, яка давно зробила свій вибір. На війні вона відповідає за найцінніше — за життя.

Її шлях до армії почався ще у 2018 році в рідному Сєвєродонецьку. Тоді це було свідоме рішення. Нині – щоденна служба і розуміння того, заради чого все це.

– Яно, як Ви потрапили до армії?
– Це був 2018 рік. У нашому Сєвєродонецьку тоді розташовувалася 53-тя бригада. Було багато розмов про службу, проводилася агітація. Чимало моїх знайомих вирішили піти до українського війська. Пішли й дівчата, які мали для мене великий авторитет. Я подивилася на них, подумала, зважила всі «за» і «проти» — і теж вирішила піти.
Згодом мій контракт завершився, і я повернулася додому. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я переїхала до Дніпропетровської області. Там мені допомогли влаштуватися на службу до 121-ї бригади територіальної оборони. Тут я і служу до сьогодні.

– Чи відчуваєте Ви, що армія – Ваше покликання?
– Так. Я відчуваю внутрішню потребу захищати свою родину. Тут моя сім’я, моя країна, моє життя. Коли на твою землю приходить ворог, дуже важко просто сидіти осторонь і робити вигляд, що це тебе не стосується. Для мене це питання відповідальності. Знаєте, рідко, але є люди, які народжуються для армії. Я, мабуть, одна з них. Звісно, це покликання.

– Армія – переважно чоловічий колектив. Як до вас ставляться чоловіки?
– Насамперед, це про взаємну повагу. І взагалі армія – це колектив. Підрозділ, у якому ти служиш, з часом стає майже сім’єю. Вони знають тебе, ти знаєш їх. Коли хлопці виходять на позиції, мені можуть телефонувати їхні мами чи дружини: «Яно, ти там не знаєш, коли вони повернуться? Що там із ними?» Тобто у нас усе давно побудовано на такому рівні довіри.

– Яно, чи відчуваєте ви себе жінкою в армії? Можливо, існують якісь гендерні переваги чи недоліки?
– Хіба що привітають квітами на якесь свято. А в усьому іншому в нас абсолютно рівні стосунки. У нас немає кращих чи гірших, сильних чи слабких. Усі стоять на одному рівні. Звичайно, до мене ставляться як до жінки. Але передусім - із повагою. По-перше, через вік: практично всі поруч молодші за мене. Я давно в армії. Таких, як я, зараз небагато - тих, хто служить ще з 2018 року. Тому повага, звісно, є.

– Ви сильна жінка і що зробило вас такою?
– Думаю, кожна людина в чомусь слабка, а в чомусь сильна. Багато в чому мене сформувало життя і те, через що довелося пройти. Я росла без батька, і, мабуть, це змусило рано дорослішати. З раннього віку в моєму житті з’явився спорт — я навчалася у дитячо-юнацькій спортивній школі, багато часу проводила в басейні, постійно тренувалася. Спорт дуже загартував характер, навчив витримці, дисципліні та впевненості в собі. Сила для мене — це не відсутність слабкості, а здатність підніматися після труднощів, робити висновки й продовжувати йти вперед. Саме тому, мабуть, я можу сказати, що так — я сильна.

– Від чого ви можете заплакати?
– Я завжди плачу, коли наших хлопців вивозять. Якщо є загиблі… це дуже важко. Гадаю, будь-яка нормальна людина так реагує. Це людська психіка.

– З яким літературним або кіногероєм ви себе асоціюєте?
– Із Сарою Коннор із «Термінатора». У молодості я теж була дуже підтягнута: займалася різними видами спорту —стрільбою, бігом. Постійно рухалася, тренувалася, працювала над собою. Та й характер у мене схожий: якщо кажуть «туди не можна», то мені саме туди й треба. Завжди так було. Мені близький образ цієї героїні — жінки, яка змогла подолати страх і слабкість та стати символом опору. У ній поєднуються жорсткість і вразливість, сила волі й людяність. Думаю, саме це мені й відгукується найбільше.

–  Можете трохи розповісти про службу?
– Я виконую обов’язки старшого бойового медика. Це евакуація, робота з госпіталями, допомога пораненим і хворим. Взагалі, не дуже хочу про це говорити. Це просто дуже важка, але й дуже потрібна робота, і я її виконую.

– Запорізький напрямок зараз один із найскладніших. Чи вистачає сил працювати в таких умовах?
– Я вже два роки на Запорізькому напрямку. Нас відправили першими – сто людей, це була група РТГр. Вибрали найкращих із батальйону. І я поїхала разом із ними. Я була єдиною медикинею в цій групі. Пізніше підтягнулися інші підрозділи. Запоріжжя вже майже як рідний дім.
Спочатку було дуже складно. Нас просто закинули туди – і все. Фактично нічого не було. Хлопців одразу відправили на позиції. Ми самі облаштовували стабілізаційні та евакуаційні пункти. Усе робили власними силами. У мене було за день одинадцять поранених і один загиблий. Це було дуже важко.
Через це я навіть трохи втратила зір – тепер гірше бачу.

– Зараз стало легше?
– Трохи легше. Підтягнувся медпункт. І нас більше людей, тому простіше трішки. Вірю у себе, вірю у побратимів і посестер – разом що ми зможемо рятувати життя воїнів стільки, скільки це буде потрібно.

Для Яни служба це не героїзм і не подвиг – просто вибір, який вона зробила свідомо. І коли її запитують, чому вона знову повернулася до війська під час повномасштабної війни, відповідь звучить просто: «Як можна залишатися осторонь, коли це твоя країна?»

Довідково: понад п’ять з половиною тисяч жінок несуть службу на передовій – такою є офіційна статистика Міністерства оборони України. Жінки керують дронами, артилерійськими установками, серед жінок є снайперки та командири різних ланок.

Читайте також: Інформаційний щит України: будні пресофіцерки ЗСУ