ПОЛІТИКА
Зґвалтування під час війни: як Косово пройшло шлях від замовчування до визнання проблеми
- Останнє оновлення: 09 грудня 2023
В історії Республіки Косово є особлива дата: Національний день жертв сексуального насильства під час війни 1998-99 років.
Уперше його відзначили 14 квітня нинішнього року, коли на площі Ібрагіма Ругови зібралося близько сотні людей. Вони пройшли центральною вулицею Приштини до монументу «Героїня», присвяченого 20 тисячам албанських жінок, зґвалтованих сербськими солдатами. Там відбувся мітинг із виступами громадських активістів, влади та журналістів.
Серед учасників маршу була Селві Ізеті, психологиня Косовського центру психологічної реабілітації жертв тортур (KRCT). Селві — досвідчена фахівчиня по роботі з травмою. За роки своєї практики вона почула сотні сповідей людей, які пережили сексуальне насильство під час війни в Косові. Ця місія не з легких. Але вона дає можливість бути голосом тих, хто вижив.
– Ці люди багато років мовчали і носили біль у собі. Через шлях зцілення ми даємо їм сили впоратися з травмою, – підкреслює вона.
«Невидимий» злочин
Починаючи з 2007 року, Селві Ізеті допомогла понад 400 жінкам і чоловікам впоратися з душевними стражданнями. Перш ніж отримати диплом психолога в Університеті Приштини, вона під час війни допомагала дітям через соціальну діяльність у таборі для біженців у Північній Македонії. Їй було 16 років, коли її родині довелося тікати з охопленого війною Косова. З хвилюванням у голосі Селві згадує жорстоке поводження сербських військ з албанськими жінками, чоловіками та дітьми.
– Сексуальне насильство було їхньою стратегією, — пояснює психологиня. — Гвалтували, щоб знищити особистість, родинні стосунки та все суспільство. Так само діють російські окупанти в Україні під час повномасштабного вторгнення.
Селві каже, що в перші дні до KRCT зверталося багато постраждалих із різним травматичним досвідом. Однак лише деякі розповіли про пережите зґвалтування. Сексуальне насильство означає сором і глибоко зачіпає гордість людини в будь-якому суспільстві. Однак для Косова, де століттями панував патріархальний лад, цей досвід виявився ще більш травматичним. Страх публічного осуду не давав постраждалим оприлюднити свою ганьбу.
Зґвалтування – це надто важка травма, яка глибоко вражає людину, продовжує Селві Ізеті. Ця травма могла вплинути на долю не лише тих, хто її пережив, а й їхніх рідних.
– Зганьблена дівчина навіть не могла мріяти про заміжжя, — каже вона. – Зґвалтована жінка вважається негідною для шлюбу. Чоловіки відмовляються одружуватися з дівчатами, які зазнали зґвалтування. У кращому випадку вона була б одружена з дуже старим чоловіком, який міг би знущатися над нею і принижувати її до кінця її життя. Або подружжя домовилися: мовляв, про це знаємо тільки ми з тобою. Але давайте ніколи більше не торкатися цієї теми, вона ніколи не вийде за поріг нашого дому.
Перші кроки
Незважаючи на те, що на початку 2000-х років сексуальне насильство було табуйованою темою в Косові, неможливо було ігнорувати тисячі понівечених людських життів. Тому громадські та неурядові організації, які допомагали людям із сексуальними травмами, знайшли соломонове рішення. Працювали, так би мовити, під прикриттям, не афішуючи свою діяльність, щоб не наражати підопічних на публічний осуд. Часто жінки приходили на психологічну консультацію таємно від чоловіка.
– Водночас ми постійно намагалися зв’язатися з органами державної влади, – каже Селві Ізеті. – Ми говорили про те, що настав час визнати правовий статус жертв сексуального насильства під час війни. Але багато років ці звернення залишалися без належної уваги, влада була ніби глуха. Вона відчувала провину за те, що не змогла допомогти своїм співгромадянам.
Це нехтування тривало до тих пір, поки в політичному житті Косова не з'явилися жінки. З їхнього подання у 2009 році проблему вперше почали обговорювати на державному рівні. Психологи, зокрема директорка KRCT Феріде Рушіті, змогли переконати політиків, що зґвалтування під час війни є не менш складною травмою, ніж посттравматичний синдром у ветеранів, і для її подолання потрібно серйозно працювати.
«Будь моїм голосом»
У червні 2018 року в Косові з’явилась одна з найважливіших ініціатив – платформа Be My Voice («Будь моїм голосом»), яка народилася у співпраці з Косовським реабілітаційним центром жертв тортур. Ця кампанія прагнула зробити так, щоб суспільство припинило стигматизувати тих, хто пережив сексуальне насильство під час війни. На той час минуло 20 років від її початку.
– Кампанія спонукала громадськість Косова почати відкрито говорити про сексуальне насильство. Ми говорили про проблеми, з якими щодня стикаються люди, які його пережили. Водночас ми хотіли дати людям якомога більше інформації про виклики, з якими зіткнулися ті, хто вижив не лише під час війни, а й після неї. Щоб суспільство могло підтвердити їхній статус жертв сексуального насильства під час війни, – зауважує Селві Ізеті.
За її словами, це були безпрецедентні кроки. Жінки, які пережили сексуальне насильство, через допоміжні організації розповідали свої історії на телебаченні та в інших медіа. Інтерв’ю записували з дотриманням вимог конфіденційності, щоб особу не можна було ідентифікувати. Завдяки підтримці ЗМІ косовари ставали більш толерантними до людей із сексуальними травмами. Згодом проблему почали помічати за межами Косова.
У 2014 році в Лондоні відбувся міжнародний саміт, на якому обговорювалися проблеми людей, які пережили сексуальне насильство під час військових конфліктів. До столиці Великої Британії приїхали представники майже 140 країн. На цьому саміті вперше було представлено протокол про припинення безкарності за акти сексуального насильства під час війни.
Селві Ізеті була присутня на форумі у складі делегації з Косова. Вона каже, що була шокована відсутністю інформації про сексуальні злочини, вчинені сербами під час війни в Косові. Під час панельних дискусій спікери наводили приклади різних країн Балканського півострова. Проте про Косово майже ніхто не згадував: мовляв, було кілька випадків, і все.
– Я розповіла історію однієї з наших підопічних і виклики, з якими стикаються ті, хто вижив. Також я поінформувала про активіста з Косова, який зробив свій внесок у саміт. Після цього саміту проблема Косова була більш широко визнана. Їй почали приділяти увагу на всіх рівнях: місцевому, національному, міжнародному, – каже вона.
Вперше в історії Косова
Президент Косова, пані Атіфете Яхьяга, у 2014 році заснувала спеціальний указ та Національну раду для постраждалих від сексуального насильства під час війни. Це дозволило скоординувати діяльність установ і відомств, у межах їх компетенції та мети діяльності, для реабілітації постраждалих від сексуального насильства під час війни. У цьому процесі неоціненною була роль громадських організацій.
– Ми вчили косоварів і косоварок, як пережити цю травму і як допомогти людям, які її зазнали. Як з ними поводитись у родині, в побуті, як їх зрозуміти та підтримати, – розмірковує Селві Ізеті.
На щастя, в березні 2014 році вперше в історії республіки пропозицію про внесення змін до закону про цивільних жертв війни схвалила Асамблея (парламент) Косова. Але знадобилося чотири роки, щоб ці механізми почали працювати. Вирували дебати, які мали врегулювати кожне питання та привести його у відповідність до чинного законодавства. Поки тривали обговорення, громадські активісти працювали з людьми, яких ці нововведення стосуватимуться. Щоб, як тільки документ буде прийнятий, вони могли звернутися до органів місцевого самоврядування та зареєструватися для отримання відповідного статусу.
Саме в цей час до KRCT почали масово надходити нові підопічні. Здебільшого це були жінки. Вони зрозуміли, що держава звертає увагу на їхні проблеми, що є організації, які можуть їм допомогти.
– Ми працювали в усіх напрямках ініціативи Be My Voice, щоб розповісти світу про проблему косовських жінок і чоловіків. Щоб люди знали про неї якомога більше і могли допомогти своїм близьким, які пережили зґвалтування під час війни. Наймолодшим жертвам було шість, сім, дев’ять років. Але коли вони прийшли до нас через десятиріччя, вони вже були дорослими, – каже Селві.
Вона пишається тим, що зусилля громадських активістів не були марними. Їх оцінили не тільки в Косові, а й за кордоном. У 2019 році посол Косова в Сполучених Штатах Америки Вльора Чітаку виступила в штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку. Вона розповіла про страждання 20 000 етнічних албанок, зґвалтованих під час війни. Амбасадорка говорила, серед іншого, про необхідність притягнення винних до відповідальності. Поруч з нею стояла Васфіє Краснічі – косоварка, яка першою порушила мовчання та публічно розповіла про свій досвід згвалтування під час війни. Вона завжди буде відома як символ мужності та надії для інших, хто вижив.
Наразі напрямок психосоціальної підтримки постраждалих є одним із ключових у діяльності Косовського центру реабілітації жертв тортур.
Людмила Макей.
Фото авторки та з фейсбуксторінки Селві Ізеті
Цей текст створений за участю CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ в межах проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
Читайте також: Українські музи Косова
