Ще.. З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ
У кожного своя Голгофа (ФОТО)
- Останнє оновлення: 22 вересня 2022
«Нехай святиться ім’я Твоє…» – друга книжка мого давнього доброго знайомого заслуженого журналіста України і письменника Валерія М’ятовича, видана на початку літа нинішнього року (Кам'янець-Подільськ, друкарня «Рута», 335 с.).
Як зазначає наприкінці тексту автор, над нею він працював більше десяти років – з 2011-го по 2022-й, це свідчить про те, що йому потрібен був час для осмислення нашої недавньої історії.
Перш ніж говорити детальніше про книгу, кілька слів скажу про автора. Народився В. М’ятович на Кіровоградщині. По закінченні в 1975 році юридичного факультету ОДУ імені І. Мечникова несподівано захопився журналістикою. Завідував відділом Комінтернівської районної газети «Слава хлібороба», був редактором Любашівської районної газети «Хлібороб». 1983 року переїхав на Кіровоградщину, де очолював Кіровоградську районну газету «Зоря комунізму», відділ обласної газети «Кіровоградська правда». Протягом двадцяти років – з 1990 по 2010 – був головним редактором газети обласної ради й обласної державної адміністрації «Народне слово», заснованої з ініціативи добре відомого одеситам літературознавця, публіциста і політика Володимира Панченка (1954 - 2019 рр.), який на той час працював у місцевому педінституті.
Перша книга Валерія М'ятовича «Номенклатурний Декамерон» (видавництво «Ярославів Вал», 2016 р., 638 с.) була відзначена низкою премій, зокрема, всеукраїнською імені Володимира Малика та міжнародною імені Пантелеймона Куліша. В статті «Коли розпадаються імперії: час переверзій», опублікованій в «Літературній Україні», згаданий Володимир Панченко, зокрема, зазначив: «... автор відхилив завісу, за якою постає колоритна ретроспектива небезгрішного житія вчорашньої партноменклатури не великого, проте й не маленького міста».
Хронологічні рамки «Нехай святиться ім'я Твоє...» досить короткі, всього кілька тижнів 2010 року. Перемігши на місцевих виборах в 2010 році, провладна партія розставляє на ключові посади віддані їй кадри. Часто-густо ті кадри не розуміються на справі, за яку мають відповідати, але головне, що від них вимагається, – відданість і покірність.
Серед основних героїв роману – впливова чиновниця, начальник управління преси та інформації облдержадміністрації Катерина Прудка на прізвисько «Імператриця», та її нікчемна російськомовна 40-річна подруга Марина Яворська. Останню призначено керувати обласною українськомовною газетою. Для неї то тяжка ноша, адже вона «спеціалізується» на полюванні за фінансово та сексуально спроможними чоловіками. Через брак журналістського й політичного досвіду Яворська часто потрапляє в неприємні ситуації, і їй перепадає від Прудкої, але терпіти їх одна одну змушує намічений план збагачення. А щоб їм не завадили в цьому «недобиті бандерівці», тобто журналісти-патріоти, Яворська має вижити їх з редакції.
У вирі протистояння опиняється фотокореспондент Іван Кологривий, тиха, скромна і безконфліктна людина. В газетах він пропрацював тридцять років, вважався майстром своєї справи, але не сподобався новій редакторці. Та найбільші претензії до нього мала Прудка. Не розповідатиму, чим «завинив» фотокореспондент перед всесильною чиновницею, зазначу лише, що навколо цього перетинаються вісі подій в романі. Динамічний, майже детективний сюжет примушує дочитати твір до кінця. До речі, розділ «Замість епілогу» є не менш цікавим ніж вся розповідь, адже розставляє всі крапки над "і", називає хто є хто.
Книжка населена й іншими героями, як негативними, так і позитивними. Більшість із них – доволі харизматичні. Досить згадати талановитого скульптора Фелікса Кожушка. Ним мало б пишатися місто й область, але через підтримку ним демократичних сил Прудка намагається і його зламати. Так діють тоталітарні режими, і Партія регіонів не була винятком. І хоча за волею обставин, в яких діють герої, Зло перемагає Добро, автор залишає надію. Молодий журналіст Борис Шеремет уособлює тих, хто має перемогти Зло. Він бере участь в Євромайдані, в перших лавах іде захищати свою землю від проросійських найманців. Не всі герої твору виписані чітко, окремі з них взагалі окреслені лише пунктирно, що однак не принижує їх значення для розповіді взагалі. Гадаю, добре вдалися авторові діалоги – стислі, небагатослівні, точні.
Майстерність Валерія М'ятовича саме так передавати спілкування героїв відзначив ще Володимир Панченко в уже згаданій публікації.
Книжка примушує читача вкотре замислитися над одвічними проблемами буття. Не варто думати, що якщо ти – «маленька людина», не маєш великих статків, не наділений владними повноваженнями, від тебе нічого не залежить. Ще й як залежить! Згадаймо вибори. Віддаючи свій голос за того чи іншого кандидата, за ту чи іншу політичну силу, ми – хай не стовідсотково – визначаємо і свою, і всього народу перспективу. Хіба ми не винні в тому, що за тридцять років так і не об'єдналися навколо ідеї розбудови країни, й цим скористався новоявлений Путлер?
Щодо назви «Нехай святиться ім'я Твоє...». Чи треба було обирати цей рядок із молитви «Отче наш»? Нас привчали, що героями повістей і романів зазвичай є якщо не герої-супермени, то щонайменше непересічні і неординарні особистості. Головний герой нової книжки Валерія М'ятовича – фотокореспондент Іван Кологривий, на перший погляд, не може стати й близько до них. Бо він не здійснив жодного героїчного вчинку, відкрито не бореться з несправедливістю й неправдою, проста, чесна, порядна, хоча і слабкодуха людина. Але ж переважна більшість людей на Землі такі ж як він і саме на них тримається Життя! Тож, цитуючи звернення до Всевишнього, автор, швидше за все, звертається й до Людини, в якої, як відомо, є божественне начало. Іван Кологривий – один із героїв, який через пошуки свого призначення в житті, переживає розп'яття. Не реальне, уявне, але яке змінює його життя. На моє переконання, поява цього епізоду глибоко осмислена автором. Ним він нагадує, що в кожного з нас є своя Голгофа, ось тільки піднятися на її вершину, не знеславивши високе звання Людини, вдається не кожному.
Читаючи книгу В. М’ятовича, постійно замислюєшся над тим, як ми живемо, куди йдемо і куди прийдемо, що маємо змінити в собі і навколо себе, як вичавити із себе й суспільства залишки впливу сатанинського «руzzкава міра», чому одні люди намагаються вдосконалювати себе, а для інших головне – лише матеріальні зиски, які вони отримують переважно неправедним і навіть злочинним шляхом.
Свою другу книжку Валерій М’ятович присвятив «незабутньому Володимиру Панченку». Вони тривалий час дружили, тож автор мав можливість, так би мовити, зблизька бачити й розуміти внесок Володимира Євгеновича в становлення незалежності України, її духовності і культури. Мені поталанило познайомитися з цим інтелектуалом, політиком, великим українським
і видатним літературознавцем.
Уперше я почув про нього в 1990 році від свого батька, який жив у тодішньому Кіровограді і симпатизував демократичним силам, знав багатьох активістів-рухівців. У 1990 році Володимир Євгенович брав участь у виборах до Верховної Ради й переміг з великою перевагою. На той час він був серед лідерів демократичних сил області, підтримував новостворену обласну газету «Народне слово», в якій досить часто публікувалися його статті. В. М’ятович і я контактували і листувалися з ним до його передчасного відходу в інші світи 14 жовтня 2019 року.
Валерій Павлович планує навідатися з новою книжкою в Одесу, в якій пройшла його студентська юність. Орієнтовно це станеться у вересні-жовтні, тож зачекаємо, щоб почути від нього особисто, що він хотів сказати своїм твором.
На знімках:
1. Валерій М'ятович презентує свою нову книгу в Кіровоградському обласному
музеї мистецтв
2. Володимир Панченко, Валерій М'ятович і Олексій Волович, 20 вересня, 2014 р., Кіровоград.
Олексій Волович.
м. Одеса
Читайте також: Володимир Панченко єднає нас і сьогодні, – Олексій Волович
