ПОЛІТИКА

Віта Атаманчук: Кожен день має розпочинатися з молитви за тих, хто нас захищає на cході

Її робочий день нерідко триває і дванадцять, і чотирнадцять годин, сьогодення покладає обов'язки дбати про земляків – учасників АТО, їхні родини, вимушених переселенців.

Проводить наради, координує й організовує роботу різних служб, шукає волонтерів, телефонує в родини, чиї батьки й сини сьогодні борються з найманцями на Донбасі. При цьому не дозволяє собі навіть подумати, що якоїсь миті не витримає, зневіриться, опустить руки. Її оптимізм і віра в те, що українці побудують гідне їх життя, додають упевненості й тим, з ким координує дії, з ким працює пліч-о-пліч. Та не тільки цим цікава наша співрозмовниця – заступник голови Кіровоградської облдержадміністрації Віта АТАМАНЧУК.

«Ми стаємо іншими»

– Віто Вікторівно, ви прийшли у владу не в найкращий для країни час, до того ж практично не маючи управлінського досвіду. Не боялися труднощів?

– Так сталося, що свою трудову діяльність я розпочала у 18 років. За першою посадою була секретарем судових засідань у Новгородківському районному суді. На той час уже розуміла, що я доросла, відтак несу повну відповідальність за саму себе. У мене не було дилеми, що обрати – танці, кіно чи роботу. Я не розуміла, як можна марнувати час на кафе, дискотеки чи якісь інші розваги. А ще я завжди була включена у суспільно-політичні події, напевне через й це опинилася в політиці.

– Якщо ви не займетеся політикою, то політика займеться вами…

– Так. Тим більше, що президентство Кучми давало для того достатньо підстав. А потім була Помаранчева революція... Зрозуміло, що не оминула мене й Революція Гідності. Пропозиція посісти посаду заступника голови облдержадміністрації із соціально-гуманітарних питань була для мене дещо несподіваною. Відразу ж виникло запитання, чи впораюся, але сьогодні можу сказати, що час сумнівів минув, я знаю, чим і як мають займатися департаменти й управління, закріплені за мною. Зрозуміло, що війна на сході розширила коло моїх обов’язків, доводиться опікуватися і біженцями, і полоненими, і пораненими, і хоронити загиблих. Велику допомогу нам надає громадськість, зокрема кіровоградський Євромайдан, перед яким я низько вклоняюся за те, що він зробив для поступу суспільства, волонтери, благодійники, котрі включилися в допомогу військовим у зоні АТО. Я бачу, що сьогодні ми стаємо іншими, країна стає іншою. Наше життя після війни вже ніколи не буде таким, яким було дотепер. Суспільство все більше й більше намагається контролювати владу, тож чиновники мають для себе усвідомити: рано чи пізно з них запитають, жодна посада їх не захистить, не врятує.

– Про люстрацію. Знаю, що ви – за неї, але в країні, в тому числі й у нашій області, майже нічого для цього не зроблено. Як вам – людині Майдану – працюється поряд із тими, хто ще зовсім донедавна сповідував абсолютно інші ідеї, підтримував режим Януковича?

– Як на мене, люстрація мала відбутися ще в перші роки нашої Незалежності. На жаль, суспільство виявилося не готовим, а політикам забракло сміливості. Та все ж таки краще пізно, ніж ніколи, тобто, я за люстрацію, як кажуть, обома руками. Тим більше, що переконана: вона не торкнеться абсолютної більшості чиновників – трударів, добросовісних професіоналів, котрі за символічну платню виконують важливу і значну роботу. Зрозуміло, що для частини тих, хто займав і займає високі посади, та для деяких місцевих депутатів люстрація стане сюрпризом. Хай пояснять, за які кошти придбали наддорогі автівки, побудували будинки, які не можуть собі дозволити навіть підприємці. Інша справа, що чимало гарячих голів, у тім числі й учорашніх майданців, уявляли, що ось нова влада зайде у свої кабінети – шашки наголо й давай рубати голови всіх неугодних і незгодних. Так не можна. Ми живемо в правовій державі, а тому маємо визнавати й законність, і презумпцію невинуватості. Тобто є гостра потреба у законі про люстрацію. Та в будь-якій ситуації необхідно залишатися Людиною.

«Кожен зобов’язаний бути патріотом»

– Віто Вікторівно, нині ви відповідаєте за організацію питань, пов’язаних із ушануванням пам’яті героїв, котрі віддали своє життя за свій народ, за свою державу. Це складно – постійно спілкуватися з їхніми батьками, дітьми, дружинами.

– З батьками, рідними загиблих говорити важко. Для них це непоправна втрата. Як і для всіх нас, аджедонедавна і в голову нам не могло прийти, що втрачатимемо своїх співвітчизників на війні. Ми не звикли до цього. А вони загинули як герої. Наприклад, я підтримую стосунки з батьками Юри Власенка. Йому було всього двадцять дев’ять. Загинув у одному з перших боїв. Будучи вже пораненим, кричав своїм товаришам, щоб відступали, а сам прикривав їх вогнем, аж допоки хлопця смертельно не поранили терористи. Мені назавжди запам’ятається його світле обличчя із загостреними рисами. І такими героями були всі. Наше завдання – подбати, щоб пам'ять про захисників Вітчизни залишилася назавжди. Сьогодні Україна має пантеон сучасних героїв, матимемо й український День перемоги. Вже розпочато збір матеріалів для стенду в ОДА, на якому будуть увічнені всі, хто загинув під час бойових дій у зоні АТО. Пам’ятаємо й про їхні родини. Одне слово, стараємося, щоб гасло «Ніхто не забутий, ніщо не забуто» наповнювалося новим змістом.

Не маємо права забувати і про поранених. Налагоджуємо контакти з рідними, координуємо надання допомоги волонтерами. На черзі – створення в наших лікувальних закладах умов для тих, хто потребуватиме тривалої реабілітації, лікування. Жоден земляк-інвалід не повинен залишитися без нашої опіки.

– Як проходить третя хвиля мобілізації до війська?

– Складніше, ніж перші дві. Бо тоді до війська йшли добровольці, ті, кого не треба було переконувати, що захист Вітчизни – то є найвища честь. Сьогодні ж доводиться когось аргументовано умовляти, від когось вислуховувати прокльони. Тут уже спрацьовує інстинкт самозбереження... Я не моралізую. Але просто хочу наголосити: від долі не втечеш. Сергій Нігоян першим загинув на Майдані, хоча його батьки ще до його народження втекли від війни в Україну з Вірменії. То була доля, сказав священик, коли Сергія хоронили. Доля кожному дається своя. І чий хрест – захищати Вітчизну, має її захищати, кому судилося пройти через горнило війни живим і неушкодженим – повернеться переможцем. Усе, що ми всі маємо сьогодні робити – щоранок починати з молитви за тих, хто оберігає наш спокій…

– Вам закидають надмірну увагу до біженців…

– Я дійсно не полишаю без уваги цю категорію населення. Вони теж наші громадяни, громадяни України, які в переважній більшості мають проукраїнську позицію. Їхнє зросійщення було викликане тими складними обставинами, в які вони потрапили. Ми не маємо права звинувачувати їх у тому, що вони жили саме так. Я нікого не ідеалізую, але закликаю й не демонізувати нікого. Кожен із нас має проявити сьогодні свої кращі людські якості, допомогти усім, кому можемо.

Часто люди, які пройшли через жахи війни, отримали психічні травми. Дехто приїхавши сюди, в безпечне місце, по кілька днів боявся виходити на вулицю. Вони реально вірили, що довкола – хунта, бандерівці, і їх будуть убивати. Одна жінка зі сходу розповіла про свого шестирічного сина, який, побачивши жовто-блакитні прапори, захоплено вигукнув: «Мама, смотри, здесь же наши флаги!..» Ми всі маємо усвідомити, що коли кажемо: «Схід і Захід разом», то це не просто гасло, так повинно бути завжди, це програма наших дій на багато років.

– Якими на ваш погляд є першочергові завдання влади після перемоги українським народом зовнішнього і внутрішнього агресора?

– Це буде системна робота, що має розпочатися на державному рівні. Але величезне значення має й виховання підростаючого покоління, що йде з дитячого садочка, зі школи… Громада чітко повинна усвідомити свою роль у процесі державотворення. Кожен має починати з себе, зі своїх принципових кроків. Треба демонструвати владі свою міць, згуртованість, аргументованість. Мають нарешті запрацювати профспілки, громадські організації. Кожен на своєму місці просто зобов’язаний бути патріотом у найширшому сенсі цього слова.

«Дякую долі…»

– Наша розмова відбувається напередодні Дня Незалежності. Як він проходитиме в таких незвичних для країни умовах?  

– Для мене ще з юних літ головними святами були День Конституції і День Незалежності. Однак цього року свято Незалежності забарвлене іншими відтінками. Буде мітинг, хода вишиванок, буде фестиваль-реквієм. Ми маємо нагадати світу, що ми – держава, що ми не занепали духом. Коли я чую, що нам легко дісталася незалежність, хочу заперечити: кров за неї проливалася століттями. Згадаймо історію і за часів козацтва, і зовсім недавню. І не треба нам боятися слова «націоналізм» – то є найвища форма патріотизму. У нас часто люблять прикриватися декоративним націоналізмом: пов’язали жовто-блакитні стрічки, одягли віночки-вишиванки – й уже патріоти. Ні, патріоти це ті, хто готовий за першої нагоди довести свою відданість народу, як це зробили хлопці, котрі добровольцями пішли боротися з ворогом.

Зрозуміло, що сценарний план свята закцентований на вшануванні пам’яті героїв. Відвідаємо могили загиблих на Сході воїнів, покладемо квіти. Обов’язково зустрінемося з їхніми родинами. Маємо також провідати поранених, тих хто проходить реабілітацію, подякувати волонтерам, які багато роблять для наближення перемоги.

– Знаю, що ваш син щойно став студентом. Які настанови, поради, побажання для нього сьогодні в материнському серці?

– Він пройшов по конкурсу на ветеринара – здійснилася його мрія. Ми з чоловіком завжди намагалися дати йому свободу, яку можуть дати батьки. Тож і тепер найменше, що я роблю – даю настанови. Він сам усе розуміє, він свідома молода людина зі своїми переконаннями, він говорить українською. Ми взагалі в родині говоримо однією мовою, навіть коли мовчимо. Мені комфортно з моїми хлопцями.

– Насамкінець, невеличке бліц-опитування. Ідеал у реальному житті? Ваша настільна книга? Ставлення до Бога?

– Дякую долі, що в моєму житті трапилося дуже багато людей, котрим є за що бути вдячною. Насамперед, це родина Босих і зокрема мій педагог і наставник Любов Боса. Читаю нині значно менше, читаю почергово по кілька книг. Це і наукові роботи, пов'язані з темою кандидатського дослідження. Дуже люблю поезії Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко, Оксани Забужко, історичні твори Павла Загребельного. Я – християнка, молодий священик – мій духівник – людина така щира та скромна, допомагає мені ствердитися у вірі, що в нашого народу – велике і світле майбутнє.

Лариса РОМАНЮК