ПОЛІТИКА

Андрій Бойко: Військового вирішення цього конфлікту немає. Потрібні політичні кроки

Андрій Бойко був мобілізований. Перші два місяця провів у мирному (тоді) Мелітополі. З 15 серпня перебував у зоні бойових дій. У день, коли ми брали в нього це інтерв’ю, він, після нетривалого перепочинку, відправлявся на нове місце служби. Ми попросили його відповісти на запитання, що, сподіваємося, цікавлять сьогодні багатьох.

– Пане Андрію, якою уявлялася вам служба на сході і що побачили на місці насправді?

– Різниця між тим, що знав про війну і що побачив, виявилася разючою. В моїй роті було троє «афганців», котрі були найбільш підготовленими до бойових дій, і то відмічали величезну різницю між війнами. На Донбасі не йдеться про війну у звичному сенсі слова, там значно складніше. Але й за цих умов ми даємо достойну відсіч. Наприклад, росіяни скаржилися, що під Нікішиним їхній спецназ зазнав значних втрат, бо українці воюють не за правилами. По підручниках нині не повоюєш, вони вже застаріли.

– Торік дуже багато нарікань було на обмундирування. Зараз стало краще?

– Значно краще. Перші одяг і взуття не витримували ніякої критики – було холодно, незручно, про захист мова навіть не йшла. Нині одержуємо канадську форму, наші почали непогану шити.

– Яка роль держави і волонтерів у цьому протистоянні?

– Як і раніше, 95 відсотків проблем військових лягає на плечі волонтерів. Тепловізори – від них, хороша оптика – теж, додаткове обмундирування (наколінники, налокітники), хорошої якості кіларові шоломи, тактичні окуляри, хороше взуття – то все приходить від волонтерів. Держава забезпечує зброєю та боєприпасами, харчуванням, щоправда бійці віддають перевагу тому, що привозять волонтери, – бо смачніше.

Скажу більше. Історія не знає такого волонтерського руху, що нині зародився в Україні. Всі ці дитячі малюнки, дитячими руками сплетені маскувальні сітки, весь той патріотизм, який спостерігається у нас, коли на похоронах героїв проводжають, стоячи на колінах – аналогів такого світ не бачив.

– Ви вірите в Мінські домовленості?

– Та вони ж увесь час порушуються! На моїй практиці оголошено вже третє перемир’я. Сценарій традиційний: ворог його використовує для перегрупування військ, для поповнення боєприпасів тощо.

– Сьогодні чимало говорять про можливий наступ Росії на Україну в травні. Ваша думка з приводу таких передбачень?

– Сумніваюся, що сепаратисти очікуватимуть аж до травня, оскільки досвід показує, що на всі православні великі свята ведуться найактивніші бойові дії: так було на Спаса, так було на Покрову. При тому «Градами» накривали нас саме російські війська: сепаратисти так влучно не б’ють… А ще вони використовують такі підступні провокаційні технології: пропонують на честь свята припинити вогонь, а потім самі ж порушують домовленості. Тож сьогодні українцям уже варто молитися, щоб на Великдень не було кровопролиття.

– Хто служить на боці сепаратистів?

– Переважно, ті, хто не дружив із законом, наркомани.

– Іноді від бійців, які служили в АТО, можна почути, що коли б був наказ, то можна було б уже давно вигнати ворога…

– Були, дійсно, моменти, коли ми могли б вдало розвивати наступ, але хтось гальмував. Сьогодні ж з російського боку підтягнуто стільки техніки, що говорити про наступ не доводиться. Відновлений Дебальцевський залізничний вузол працює проти нас. Наступ же стримують і Мінські домовленості, і можливість зведення до мінімуму втрат (що при наступі стає проблемним).

– То що, на вашу думку, має зробити влада, аби зберегти цілісність держави і в майбутньому упередити зазіхання на нашу територію?

– Військового вирішення у цього конфлікту немає. Тут потрібні політичні кроки. Іншого не дано.

– Тамтешнє населення допомагає вам?

– Неоднозначно все. У сусідніх населених пунктах буває кардинально протилежне сприйняття української армії. Всі відмічають, що такого патріотизму, такої підтримки як у Артемівську – годі шукати. Вперше ми туди потрапили на День міста, нас радо зустрічали, хлопчаки щиро кричали: «Слава Україні!», старші висловлювали свою підтримку, дякували. За 15 кілометрів звідти – Дзержинськ: там уже 50 на 50. У Дебальцевому 90 відсотків населення нас не розуміло й не сприймало, звинувачували нас у обстрілах, хоча з усього було видно, звідки луплять по місту… У селах у нас боялися гроші за продукти брати, бо перед тим сепаратисти все у них відбирали просто так. З часом ситуація змінювалася: нам починали вірити, довіряти, ділитися секретною інформацією. Ми особливо в селах з місцевими ділилися харчами. У Слов‘янську нас тепло зустрічали, побачивши різницю «до» і «після». Там люди замкнуті, закриті.

– Протягом тижня, проведеного у Кіровограді, ви побачили якісь зміни тут?

– Змінилося ставлення до військових. У кращий бік, звичайно. Але розчарування від політики й політиків велике. За що виходили на Майдан? За що воюємо? За що люди гинуть? Ці питання відкриті, допоки є корупція. Цей ворог страшніший від того, з яким доводиться мати справу на Донбасі. Хочеться, щоб і влада це розуміла. Хочеться, щоб винні несли покарання, надто ж – винні у «котлах», у інших стратегічних прорахунках.

– Насамкінець розмови ваша порада тим, хто потрапить під мобілізацію найближчим часом?

– Готовим до війни можна стати лише там. Будь-які розповіді не можуть підготувати до бою морально. А от фізично – варто готуватися. Напряму ніхто туди не потрапляє, а пройшовши через «учебку» – можна стати готовим до всього. Родичам слід підтримувати, молитися за близьких: ми там це відчуваємо. Коли снаряди розриваються під ногами і не ранять – віриш у силу молитви; коли горить техніка, а наклеєні на ній паперові мальовані дитячі долоньки залишаються неушкодженими – розумієш, що це справжні наші обереги.

Лариса РОМАНЮК
На знімку: Андрій Бойко з племінницею Тетяною.