ІСТОРІЯ

Два велета на перехресті часу

Дві постаті пересіклися нещодавно на батьківщині українського театру: один невеличкою, але такою необхідною нам книжкою, другий – 175-річним ювілеєм. Зустрілися на перехресті часу, як це буває з тими, хто відійшовши у вічність, раз у раз повертаються до нас. Ситуація, в принципі, ординарна. Але навколо неї можна і хочеться поміркувати.

У Кіровограді відбулася презентація есе Євгена Маланюка «Малоросійство». В ньому, зокрема, згадується й театр корифеїв – у контексті боротьби імперії з українською національною свідомістю: «Один з авангардних театрів ХХ ст. – театр Курбаса-Куліша – знищено до кореня і на його місце привернуто побутовий, фактично малоросійський театр, який, одначе, порівняти не можна з класичним нашим театром Кропивницького – Карпенка-Карого: театр «на українском языке» опинився на рівні увічненого ще Винниченком Гаркуна-Задунайського». Ця побіжна оцінка («не можна порівняти з класичним нашим театром») засвідчує Маланюкове розуміння театру, народженого у пору найвищої реакції царського режиму, не як просто україномовного, а як українського у своїй громадянській суті. З чим не могли змиритися «верхи імперії», виставивши проти нього виховану на засадах малоросійства армію українофілів типу героя оповідання Винниченка з їхнім «галушково-шароварним патріотизмом» і провінціалізмом, а за радянського часу – ще й репресивні органи. Наслідки були катастрофічними. Десь у першій половині вісімдесятих років минулого століття мені довелося зустрітися з народною артисткою СРСР, головою правління Президії Українського театрального товариства Ольгою Кусенко. Ми їхали в автомобілі і говорили про стан українського театру. На якійсь хвилині Ольга Яківна мовила:

– Ви ж подивіться, до чого звели репертуар українських театрів – до «Шельменка-денщика» і «Сватання на Гочарівці».

Потім якось боязко глянула на мене:

– Тільки ж ви про це, не дай Боже, ніде і нікому не кажіть...

Актриса, котра пам’ятала інші часи, знала, про що говорить і від чого застерігає. Український театр тоді вже було фактично покладено на лопатки, репертуарно і постановочно дискредитовано. На радість малоросам. Один із кіровоградських режисерів, котрий, до речі, театр ім. Кропивницького фактично зробив російськомовним, заявляв: «В украинском театре нечего ставить». А авторка статті у місцевій газеті могла дозволити собі пасаж: «... геніальна Заньковецька (а, може, не така вже й геніальна)». Для Толстого вона була геніальною, для Чехова – теж. А для нашої провінційної театралки – «можливо й ні».

У радянські часи на всесоюзному театральному небосхилі непорушно височіла постать Станіславського з його знаменитою на увесь світ системою. Та ніколи не говорилося, що її він сформував на основі театральної естетики наших корифеїв, у чому зізнавався сам. В Україні актори, котрі мали щастя бачити їхні вистави, а то й виходити на сцену разом із ними, поступово ішли в небуття, їхні традиції стиралися, культурним процесом керували «голохвастови від театру», поле, розоране для малоросійства, удобрювалося «інтернаціональним» послідом, заростало творчим чортополохом. Будемо об’єктивні – і через нього до людей пробивалися жива думка й громадянська позиція митців. Тільки обскубані ревнителями системи – не Станіславського, а суспільно-політичної. І така картина спостерігалася не лише в театрі, не лише в кіно чи літературі. На цьому тлі і розросталося наше малоросійство, з яким боровся ще Марко Кропивницький, виступаючи проти тенденції трактувати український народ як «плем’я», а його мову – як «южнорусский диалект». Так мав би діяти кожен український інтелігент. Мав би...

Броніслав Куманський