З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Як творилася Карпатська Україна 80 років тому (ФОТО)

1 вересня виповнилося  80 років  від  початку Другої світової війни.  Основні міжнародні  меморіальні заходи з цієї  нагоди відбулися у Польщі, яка у вересні 1939 року  стала  жертвою двох тоталітарних режимів – гітлерівської Німеччини і  сталінського СРСР. 

У тих заходах взяли участь представники близько 40 країн, у тому числі 20 президентів, серед  яких  був і президент України В. Зеленський.

Під час меморіальних заходів президент Польщі Анджей Дуда сказав: «Друга світова війна – найбільше горе людства. Мільйони людей полягли у ті часи. Тому ми зобов'язані засвоїти ті уроки і більше ніколи їх не повторювати».

За останніми даними, загалом під час Другої світової війни загинуло від 50 до 70 мільйонів людей – громадян   десятків  країн  світу. 

Другій  світовій  війні передували такі ганебні події  як насильницький аншлюс  Австрії  у березні  1938 року, Мюнхенська  змова 30 вересня  1938  року,  жертвою якої  стала  Чехословаччина,  а також  сталінсько-гітлерівська  злочинна оборудка, яка  була  реалізована шляхом  підписання  у Москві 23 серпня 1939 року  угоди  про ненапад між Третім Рейхом та СРСР,  так званий пакт «Молотова-Ріббентропа» з таємним додатковим  протоколом, у якому визначались сфери взаємних інтересів обох  тоталітарних режимів  у  Східній  Європі  та  проходження  кордону  між ними при розподілі Польщі у вересні 1939 року. 

Злочинна угода, підписана у Мюнхені 30 вересня 1939 року, була одним з найбільш ганебних проявів політики «умиротворення», що проводилася напередодні Другої світової  війни урядами Великої Британії і Франції з метою домогтися змови з нацистською Німеччиною за рахунок країн Центральної та Південно-Східної Європи. Цю оборудку Парижа і Лондона з Гітлером  засуджував прем’єр-міністр Великої  Британії Вінстон  Черчілль, зазначивши: «якщо країна, обираючи між війною і безчестям, обирає безчестя, вона отримує і війну, і безчестя». Ці слова великого британця хотілося б нагадати  деяким  проросійським «пацифістам» в Україні, які закликають до  миру  шляхом  капітуляції перед Москвою, що може  лише заохотити  кремлівську  камарилью  до  подальших  агресивних  дій  проти України.

Спроби   створення  української автономної республіки Карпатської  України (жовтень 1938 р. – травень 1939 р.). у  складі  Чехословаччини   є  особливою  сторінкою в історії  боротьби українців  за  свою  свободу  і незалежність, хоча  їй  і  не  судилося тривале  існування  через початок загарбницьких воєн Гітлера на Заході і Сході  Європи. Незважаючи на перебування українців Закарпаття до Першої світової війни у складі Угорщини з її асимілятивною політикою щодо національних меншин, вони зберегли українську ідентичність і прагнення до соборної України. За умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року Закарпаття увійшло до Чехословацької республіки під назвою Підкарпатська Русь. Наступного року вона отримала право здійснювати самоврядування. У складі Чехословаччини Підкарпатська Русь розвивалася в умовах демократії з усіма її правовими інститутами і громадянськими свободами.

З осені 1938 року проблема Підкарпатської Русі (Карпатської України) стала однією з актуальних у європейській політиці. Свою зацікавленість у долі цього краю демонстрували Німеччина, Угорщина, Польща та СРСР.  8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд (Рада міністрів Підкарпатської Русі), який очолив проугорський русинський  лідер Андрій Бродій.  До складу кабінету увійшли діячі як русофільського  так і українофільського напрямків. Однак проугорська політика А. Бродія, який ще до свого призначення вів таємні переговори з Угорщиною про приєднання краю, викликала незадоволення українського населення в Закарпатті і стала причиною  усунення А. Бродія  26 жовтня 1938 року центральним  чехословацьким  урядом з посади голови кабінету міністрів.  

Новим прем'єр-міністром було призначено доктора теології о. Августина Волошина (1874-1945), який заснував і очолював Народно-християнську партію. Очоливши уряд, А. Волошин сформував свій кабінет виключно з українців. Кабінет А.Волошина видав розпорядження про запровадження на території краю української мови  як  офіційної. До розбудови Карпатської України долучилися й українці з Галичини, Буковини, Волині, Наддніпрянської України, Слобожанщини.

27 жовтня 1938 року в газеті «Нова свобода» було опубліковане звернення А. Волошина «До всіх українців по цілому світі»,  в якому  висловлювалась віра в те, що  великий 50-мільйонний український народ  не допустить, щоб наші віковічні вороги наклали на нас пута». В останні місяці 1938 року Гітлер демонстративно підтримував Карпатську Україну, плануючи використати її в майбутньому для підтримки антипольського руху в Галичині та на Волині,  а також шантажувати СРСР. 7 грудня 1938 року було підписано німецько-карпатоукраїнську угоду про співпрацю.  Але  все ж Гітлер  не  міг не задовольнити територіальні  забаганки  свого потенційного союзника – правителя  Угорського королівства Міклоша Горті, який  зазіхав  на всю  Карпатську Україну з перших днів її існування. 2 листопада рішенням підконтрольного Гітлеру Першого Віденського арбітражу північно-західна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачівський і Севлюський повіти) були передані Угорщині. На цій території площею 1700 кв. км містилися найродючіші землі, основні залізничні вузли та найбільші міста -  Ужгород, Мукачево, Берегово. В цих повітах, які становили близько 12 % території регіону, проживало близько 175 тис. осіб різних національностей, серед яких понад 33 тис. українців. За цих умов столицю  Карпатської України 10 листопада  було перенесено до міста Хуст, де й розмістився  уряд  А.  Волошина. 22 листопада  1938 року празький парламент ЧСР ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, внаслідок  чого  Чехословаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців (русинів). Від 1 грудня 1938 року Підкарпатська Русь стала називатись Карпатською Україною.  22 січня 1939 року у Хусті вперше було офіційно відзначено 20-річчя проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР. Таким чином закарпатці продемонстрували світові загальноукраїнські устремління.

12 лютого 1939 року відбулися вибори до Сейму Карпатської України. У них взяли участь 92,5% населення і практично всі вони проголосували за Українське національне об'єднання (УНО), очолюване А. Волошином. Це був перший на українських землях парламент, обраний загальним таємним голосуванням. Але  карпатськоукраїнській  державі  не  судилося  довге  життя.  В же в ніч з  13 на 14  березня  угорські  війська вступили на територію Карпатської України. Угорське командування планувало якнайшвидше захопити Хуст й арештувати українських урядовців та парламентарів, щоб не допустити відкриття Сейму Карпатської України. 

У той  час як  гортистське  військо  вже  топтало  землю Карпатської України, 15 березня 1939 р. новообраний голова Сейму Августин Штефан проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Були затверджені  державні  символи:  державний прапор - жовто-блакитний стяг,  національний  гімн – «Ще не вмерла України ні  слава, ні  воля…»,  а також  герб  у вигляді  зображення  червоного  ведмедя на  правому півполі  з  синьо-жовтими  смугами  та тризубом – на лівому  півполі. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Юліана Ревая. У своїй промові на засіданні Сейму Августин Штефан зокрема зазначив: «Український народ не є гостем у Карпатській Україні! Більше як тисяча триста років заселює він цю землю. Тисяча кількадесять років тому назад  він брав участь під проводом князя Олега Віщого в поході на Царгород разом з іншими українськими племенами київської держави»… 

Схиляючись до думки віддати все Закарпаття Угорщині, Гітлер намагався прив’язати її якомога  тісніше до своїх  агресивних  планів. І це  йому зрештою  вдалося,  24 лютого 1939 року М. Горті оголосив про приєднання Угорщини до антикомінтернівського пакту. На початку березня А. Волошин звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під протекторатом Третього Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною. Але німецький консул у Хусті, який переслав звернення А. Волошина до Гітлера, порадив українцям «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може  прийняти Карпатську Україну під свій протекторат».

Схоже, що намагаючись отримати підтримку з боку  Гітлера, А. Волошин  до кінця не усвідомлював усієї примарності подібних сподівань і усієї підступності і підлості  Гітлера. Звісно,  у  А. Волошина  практично не  було  інших варіантів, але ставка на Гітлера була вкрай наївною і хибною. Сподівання  на  підтримку з боку фюрера Третього Рейху було великою ілюзією, бо Гітлер дбав лише про свої  власні загарбницькі інтереси і вирішення «українського питання»  аж ніяк не входило в його злочинні  плани  стати  єдиновладним  правителем Європи.  На  той  час Гітлер вже «розчарувався» в українських націоналістах як реальній силі і до того ж  не хотів дратувати Сталіна незалежною українською державою, розраховуючи згодом зробити його своїм тимчасовим союзником  в розподілі  Польщі та забезпечити собі нейтралітет з боку СРСР  в період  війни  проти  Франції.

Для захисту незалежності Карпатської України і боротьби з угорськими та польськими військовими формуваннями 9 листопада 1938 року при допомозі  діячів ОУН, зокрема Михайла Колодзінського та Романа Шухевича,  було створено збройні сили Карпатської України  - Організацію народної оборони «Карпатська Січ», першим головним командантом якої було призначено  Дмитра Климпуша (1897-1959). (Син Д. Климпуша – Орест є батьком екс-віце-прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України вельмишановної пані Іванни Климпуш-Цинцадзе, нинішньої депутатки Верховної Ради від партії «Європейська  Солідарність»). З перших годин угорського вторгнення частини «Карпатської Січі» вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника,  не маючи жодних  шансів  вистояти в цій  конфронтації. Карпатська Україна не мала достатніх сил для оборони проти мадярської агресії. Невелика група хустських гімназистів і семінаристів та  галицьких оунівців і карпатських січовиків прийняли нерівний бій на Красному полі 16 березня 1939 р. під Хустом, але  сили були надто нерівні. Чеське військо, яке ще перебувало на Закарпатті, не наважилось чинити опір мадярським загарбникам. 18  березня  більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами, які  взяли  в  полон кількасот карпатських січовиків і  всіх  їх  до кінця  березня  розстріляли. Частина  карпатських січовиків продовжила вести  партизанську війну проти мадярської окупації краю. Деякі з  них намагалась перейти до Польщі та Румунії, але більшість із них  польські і румунські прикордонники розстрілювали на місці або передавали мадярам. Польща всіляко сприяла Угорщині в окупації Закарпаття. Щоб не допустити на свою територію українських політичних і військових втікачів, вона висунула війська до кордону з Карпатською Україною.

За кілька днів березня 1939 року угорські  війська знищили кілька тисяч учасників опору в Карпатській Україні, десятки тисяч були запроторені до угорських концтаборів. Захопивши Карпатську Україну, угорська окупаційна влада запровадила на Закарпатті воєнний стан і утворила військову адміністрацію. Каральні органи взялися до  «зачищення» краю від «українських націоналістів». Найжорстокішого переслідування зазнали карпатські січовики та національно свідома інтелігенція, а також колишні державні діячі Карпатської України.  Після 22 червня 1941 угорська армія, як союзниця Німеччини, разом із німецькими військами почала  нищити  Велику Україну. 

Незважаючи на спроби А.Волошина отримати підтримку з боку  Франції і Британії, вони байдуже поставились до угорської окупації Закарпаття, оскільки в 1939  році  їм  самім  вже  загрожувала  агресія з боку Третього Рейху. До кінця  березня  1939 року А. Волошин, депутати парламенту і члени уряду виїхали до  Чехословаччини. Після тривалого перебування в Югославії, Австрії та Німеччині  А. Волошин відійшов від політики і поселився у  Празі, де став професором, а згодом ректором Українського вільного університету. Науковий доробок А. Волошина - 42 книжки, переважно підручники для шкіл карпатоукраїнського регіону українською  мовою, сотні публіцистичних і наукових статей з проблем економічного, освітнього, культурного, релігійного, громадського і політичного життя краю.

Коли радянські війська у травні 1945  року вступили в Чехословаччину, близькі до Волошина люди радили йому виїхати з Праги на Захід, але  він  відмовився, говорячи:  «Усе, що я зробив, було на користь Закарпатській Україні, крім того я ніколи й нікому не робив шкоди». Як і багато інших діячів того часу, що жили за межами Радянського Союзу, Августин Волошин не уявляв усю підступність тоталітарного режиму Сталіна. У травні 1945 року його заарештували радянські енкеведісти. Вина А. Волошина перед злочинним сталінським  режимом   полягала  в тому, що він народився українцем, любив свій народ, бажав йому щастя і добра,  боронив його  мову, історію та звичаї,  вірив  у  можливість для  українців  мати  свою незалежну  державу.  

За  офіційною версією  сталінсько-беріївських  катів 19 липня 1945 року А. Волошин помер у Бутирській тюрмі у Москві від паралічу серця. Проте  згідно зі  спогадами  міністрів уряду Карпатської України – лікаря М. Долиная та юриста С. Клочурака, 70-річного А. Волошина було закатовано енкеведістами ще 11 липня в Лефортовській тюрмі, де він  утримувався  з моменту  арешту  і пережив  8  тяжких допитів і тортур. Місце його поховання в не встановлене й досі.  А. Волошина  спіткала доля  тисяч  українських  патріотів  і  видатних  діячів науки і  культури, безіменні  могили  яких  розкидані  на  просторах  комуно-ординської  Московії… 

15 березня 2002 року Августина Волошина посмертно вдостоєно звання Героя України. А. Волошин - перший діяч, удостоєний звання Героя України посмертно, і єдиний, хто отримав цю найвищу нагороду, не будучи громадянином України. Слід зазначити,  що опонент А. Волошина А. Бродій  також  став  жертвою сталінського  режиму. 25 листопада 1945 р. А. Бродій був заарештований в Ужгороді органами НКВС і у  травні 1946 р. засуджений до смертної кари за колабораціонізм із гортистським режимом.

*   *   *

У 30-ті роки минулого століття А. Волошин став  самовіданним  провідником закарпатського українства, відірваного від Великої України й поділеного між іноземними державами. В Радянському  Союзі, а також в  країнах колишнього «соціалістичного табору», зокрема в Угорщині  і Чехословаччині,  протягом  багатьох десятиліть  правда про події в Карпатській Україні була під забороною. Влада соціалістичної  Угорщини  докладала  чимало зусиль  аби стерти з пам’яті  угорців правду про справжні події в Карпатській Україні у 1938-39 рр. Протягом багатьох років ідеали героїв-січовиків Закарпаття свідомо нищилися, їхні імена паплюжилися. Та, незважаючи на це, справа борців за Карпатську Україну не пропала марно. У 1945  році Закарпаття  об’єдналося з  Радянською Україною, а  в 1991 році  стало  частиною  незалежної України. Подвиг будівничих Карпатської України  і її  захисників  став прикладом безмежної любові до Вітчизни і готовності до самопожертви в ім’я свободи. У 2004 році на набережній річки Уж в Ужгороді встановлено пам'ятник А. Волошину, створений скульптором М. Михайлюком, який передав найголовніше - прагнення Волошина до незалежності України. Передбачається створення   меморіального музею А. Волошина  в  селі Келечин  Міжгірського  району на Закарпатті, в  якому  17  березня  1874 року народився  А. Волошин  і де  похований  його батько Іван.  В багатьох місцях Закарпаття встановлені пам’ятні знаки  на честь загиблих героїв  «Карпатської Січі».

                                   Олексій Волович,

кандидат історичних наук