З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

«Останній сталініст»

«Останній сталініст»

роман
Валерій М‘ятович

Моїм батькам – маленьким «гвинтикам»
сталінської системи – присвячую

Усі події й герої вигадані,
збіг може бути випадковим

Мало яка людина, дотягнувши до сімдесяти, не втомлюється повторювати, що живеться їй добре. Григір Пантелійович Приходько, або просто Пантелійович, як найчастіше його називають, саме з такого десятка – ніколи не скаржиться, не плаче, як багато його ровесників, хіба що не приховує свого неприйняття сьогоднішніх порядків, отого гармидеру, що чиниться у владі як верховній, так і місцевій, але то для нього вже не голов-не, про владу не мріє, його вона не приваблює, бо є речі цінніші, і влада їх ніколи не замінить, не компенсує. Він насолоджується життям, як може, бо до всього ще й має пристойну пенсію – дай Боже кожному таку! – вистачає на все, ні в чому собі з дружиною не відмовляють, щодня купують у дворі їхньої багатоповерхівки свіженькі молочко і вершки, привезені із села, а в неділю Пантелійович ще робить похід на міський центральний ринок, щоб поповнити запаси яєць, сала та карасиків.
Той похід – як ліки для серця, він додає йому сил і натхнення на увесь тиждень, бо любить спілкуватися з жіночками-продавщицями, колоритними особами, трохи зіп-сованими, але й не дурними, охочими до жартів і з почуттям гумору. Пантелійович засипає їх компліментами, віднаходячи слова, від яких жіночки тануть, як морозиво на сонці, і готові на все – віддати товар із серйозними знижками, а то й самим віддатися в обійми цього підтягнутого, солідного вигляду чоловіка.
Звісно, що безплатні продукти йому не потрібні, а ось щодо іншого, то Пантелійович не відмовляється й нерідко скакає в гречку, як робив усе своє життя. О, щодо цього, то йому є що згадати й чим похвалитися! Якось посварившись із дружиною (пересмажила його улюблені карасики), зачинився в своєму кабінеті, влігся на дивані і ну рахувати трофеї, тобто жінок, яких свого часу полонив. Таким дивним способом він мстив своїй благовірній, котра не змогла нормально посмажити рибу, чим зіпсувала йому обід, а, нарахувавши кілька сотень, несподівано відчув якесь полегшення і аж усміхнувся сам до себе.
З продавчинею Галею, котра відповіла на його залицяння, був незабутній роман. Почався він ще до виходу Пантелійовича на пенсію, коли керував хай і не великим, але важливим управлінням, коли мав удосталь грошей і на пригощання, і на подарунки. Кароока, гарно скроєна Галя настільки збурювала його кров, що він не пропускав жодної неділі, аби побувати на ринку і перекинутися з нею словом-другим, а коли не міг уже більше терпіти, то навідувався на ринок навіть серед тижня, вигадуючи різні приводи і вмовляючи її прийти до нього на роботу чи поїхати з ним на природу. Зрозуміло, що в цей час Пантелійович мав стосунки з іншими жінками, але в Галі було щось особливе, те, що й словами не пояснити. Можливо, то просто була її молодість, адже Галі тоді не виповнилося ще й тридцяти.

Вона довго відмовлялася, а одного разу, в понеділок, несподівано з’явилася в його робочому кабінеті, несміливо пояснивши, що на ринку санітарний день, тож вона сьогодні вільна й ось вирішила скористатися запрошенням, щоб він, Пантелійович, не образився, а то ще перестане купувати в неї овочі. Це вже був натяк, сигнал до дії, і Пантелійович відпустив усіх підлеглих на обідню перерву, хоч до її початку було ще хвилин п’ятнадцять, натякнувши при цьому, що поспішати з поверненням не варто, а потім заметушився, готуючи пригощання, неначе у нього в гостях була не проста продавщиця з ринку, а дуже висока посадова особа.

Із посудом проблеми не було, як і з напоями на різні смаки, консервами й цукерками – все це завжди зберігалося в його припасах, та й Галя завбачливо прихопила свіженьких помідорчиків і різної там субтропічної рослинності – лимончик, апельсинчик і навіть рідкісних тоді ще ананасик з бананчиком, тож бігти до магазину не було потреби, і за кілька хвилин вони вже сиділи на дивані за маленьким столиком, що ледь вміщав делікатеси. Галя, яка, мабуть, уперше в житті опинилася в такій обстановці, соромилася, червоніла, Пантелійович же демонстрував виняткову уважність, пропонував розслабитися, тим паче, що на все управління вони залишилися одні.

Він хотів відразу піти в атаку, загребти цю симпатичну жіночку в обійми, але не знав можливої реакції й тому стримував у собі той шал, що відбирає в чоловіків розум, здатність думати й тверезо оцінювати поведінку.

– Галюсику, не соромся, будь, як удома, – делікатно торкаючись ліктя Галі, вуркотів Пантелійович. – Бери ось цю консервочку – ти такої ще не їла, маслинки, але спочатку давай вип’ємо по рюмашечці...

– А за що ми вип’ємо? – запитала вона весело, й це сподобалося Пантелійовичу.

– За нашу зустріч, Галюсику. Ти не уявляєш, який я радий, який я радий…

Він поспішав, форсував події, наливав чарку за чаркою, але гостя лише пригубляла й ставила чарку на столик, що не входило в плани Пантелійовича.

– Не віриться, що ти тут, – не вгавав він, – і, мабуть, не повірю, поки не поцілую тебе в губки, тож давай вип’ємо на брудершафт, тобто до дна і з поцілунком.

Він уп’явся в пухкі губи, притис її до себе з такою силою, що вона не могла не тільки вирватися, а й поворухнутися. Цілував довго, пристрасно й не без успіху – Галя вже не пручалася, геть обм’якла в обіймах, тільки коли його руки почали сповзати вниз, вивчаючи потаємні місця, прикрила губи Пантелійовича своїм пальчиком і мовила ніжно й багатообіцяюче:

– Тільки не сьогодні, Григоре Пантелійовичу, не сьогодні, я боюся, я не звикла…

Пантелійович більше не наполягав, не штурмував, бо й сам розумів, що час обрано не найкращий, так можна все зіпсувати, відбити в жінки бажання, налякати її своїм, як модно нині говорити, екстремізмом.

Обідня перерва скінчилася швидко, як швидко кінчається усе, що нам подобається. Галя, допомігши прибрати залишки пригощання, хутенько попрощалася й зникла, а Пантелійович, розбурханий недавніми поцілунками, умостився за стіл, обклався паперами, неначе вникав у їхній зміст, насправді ж просто сидів, думаючи про неї, таку жадану й загадкову, про те, чи правильно вчинив, що послухався її, зупинився на півдорозі. Заспокоювало оте мовлене «тільки не сьогодні», що означало: завтра чи післязавтра, але обов’язково буде. В цьому він майже не сумнівався, бо, перефразовуючи свого улюбленого Йосипа Віссаріоновича, ще не траплялося такої жінки, яку б він не взяв, яка б врешті-решт йому не здалася, втім, жінок важко зрозуміти, тим паче вгадати їхні потаємні бажання. Інколи ти їм віриш, сприймаєш все за чисту монету, а вони просто над тобою глумляться, роблять із тебе дурня.

Пантелійович частенько згадує в чоловічих компаніях, як над ним саме отак познущалася Юлечка Дорохова, красунечка й розумничка. Тоді вони працювали в одному з віддалених районів, він – секретарем райкому, вона – завпарткабінетом. Пантелійович примітив її, струнку, повногруду, коли на бюро приймали в партію. Було їй років двадцять п’ять, Пантелійовичу – на десяток більше. Як і належало чинити старшому товаришеві, він не випускав її з поля зору, цікавився успіхами молодого комуніста Дорохової щодо засвоєння основ марксизму-ленінізму, для чого інколи заходив до неї на роботу. Проте з’являтися в Будинку культури, де вона працювала бібліотекаркою, йому було незручно, відвідини могли викликати підозри й непотрібні розмови, тож, коли звільнилася в райкомі посада завпарткабінетом, прийняв «стратегічне» рішення – запропонував першому взяти Дорохову на посаду завідувачки тим кабінетом, щоб була поруч, щоб нікому не забажалося крутити з нею шури-мури, щоб вона була лише його. То тільки наївні люди вважали, що в райкомі не могло бути службових романів, залицянь і всякого такого, що заборонялося комуністам, за що їх звільняли з посад, позбавляли кар’єрної перспективи. Навпаки, райком був ідеальним місцем для амурних походеньок, якщо, звичайно, все робити з розумом. Пантелійович може навести не один приклад, коли суворі й принципові секретарі райкомів і навіть обкому були безсилими перед жіночими звабами й дозволяли собі те, що аж ніяк не відповідало принципам і нормам, які вони пропагували й захищали. Він знає їхніх колишніх коханок, позашлюбних дітей, яких вони ніколи не визнавали й, схоже, вже ніколи не визнають, бо на схилі життя такі сенсації їм не потрібні.

Перший секретар, колишній фронтовик, скромний, вірний з деяких пір своїй дружині чоловік, і той після співбесіди з Юлею не міг приховати свого захоплення.

– Нд-а-а, дуже вже гарна, але… будемо брати, – сказав він Пантелійовичу. – Тільки ж ви там дивіться, не намагайся закрутити дівчині голову, а то я знаю, що у вас, молодих, постійно на умі.

Пантелійович і не приховував, що в нього було постійно на умі, і про це знав не тільки він. З ним діялося щось ненормальне, швидше за все, то була якась природна аномалія, хвороба, бо те, як його збуджували й запалювали жінки, не вкладалося в жодні рамки. Він інколи аж боявся за себе, за своє майбутнє, але не міг нічого вдіяти, зупинитись, бо те було йому не під силу. Жінки з’являлися на його шляху одна за одною, а то й по кілька відразу, і він тішився рекордами, що їх встановлював на полюбовній ниві не менше, ніж комбайнери на жнивному полі. До слова, Пантелійович, як головний ідеолог району, організовував змагання тих комбайнерів і як ніхто знав ціну їхнім рекордам – молотили всі майже однаково, а записували на одного, щоб було кому представляти район на різних обласних, а то й республіканських нарадах. Так готували кандидатів для партійних конференцій і з‘їздів, кавалерів орденів і медалей. Його ж рекордам не потрібні були приписки, а тим паче помічники й організатори, він чесно працював сам, збільшуючи підсумкову цифру.
Пантелійович опікувався новою працівницею як садівник дивовижної краси квіткою: оберігав, підказував, радив, навіть власноруч допоміг оновити стенди (згодилося столярування в колгоспній майстерні, коли після школи провалився на вступних іспитах до інституту). Він щодня її чимось дивував – то шоколадкою пригостить, то троянду подарує, яку непомітно зірве з райкомівської клумби. Людина навіть з кам’яним серцем не встояла б перед такою навалою уваги, а Юлечка зберігала дивну стійкість, вдавала, що нічого не розуміє, чим ще більше розпалювала нестримне бажання свого шефа.
Через місяць він запланував поїздку з нею в один із колгоспів, бо треба ж, казав, новому завпарткабінетом ознайомитися з районом і людьми, вивчати стан справ на місцях.

Машину водій вимив і вичистив як ніколи ретельно, заправив не тільки бензином, а й усім необхідним, що могло б знадобитися двом молодим людям на випадок невимушеної зупинки десь у степу чи в лісі. Зрозуміло, із собою його вони не взяли, висадили подалі від райкому – так Пантелійович робив завжди, коли водієва присутність була зайвою, хоч надійнішої людини, ніж цей чоловік, годі було й знайти. Він і язика вмів тримати за зубами, й тактовно повідомити, коли про його шефа райцентром ширилися різні вигадки. «Про вас таке ляпають, – казав неначе між іншим, – а я ж знаю, що це неправда…». Пантелійович добивався, аби водій розповів усе, що чув, і тоді вносив необхідні корективи в свою поведінку, ставав обережнішим і обачнішим.

Одного разу, коли плітки мали ось-ось дійти вже й до дружини і загрожували скандалом, попросив водія розіграти з ним одну сценку заради його реабілітації, заради миру й спокою в сім‘ї. Тоді він ще зустрічався із заступником голови райвиконкому, холостячкою, на диво бажаною жінкою. Зустрічався – гучно сказано, бо все, що між ними було, тісно перепліталося з роботою, служило обом своєрідною винагородою за перепрацьовані дні й недоспані ночі. Їм інколи вистачало й кількох хвилин, аби тільки знайшлося тихе місце. Для більш тривалих розваг Пантелійовчи брав машину, і тоді вони їхали в сусідню область. Траплялося, повертаючись пізно вночі з якогось господарства чи далекого відрядження, забігав до неї на квартиру, коли вже не міг далі себе стримувати, але то був виняток, бо зампредша мешкала в райкомівському будинку…

І ось люди почали патякати про них чортзна-що. Перший нічого йому не говорив, навіть не натякав, але так було б лише до того моменту, поки не поскаржилася б дружина. Тоді закрутилася б партійна машина, треба сказати, безжальна машина, яка не зважала на твої попередні заслуги, перемелювала тебе всього до останку й викидала з райкому на «смітник історії», в кращому випадку – на якусь господарську роботу.

Пантелійович вирішив упередити такий розвиток подій, довести благовірній свою вірність. Він попросив водія, свого Санчо Панса, зателефонувати увечері йому додому й повідомити дружині зміненим голосом, що нібито щойно бачили, як Пантелійович поїхав кудись у степ із Галідовою, тобто із заступником голови райвиконкому, і взагалі, час придивитися до нього, бо він дуже вже розгулявся. Сам же того дня прийшов з роботи удавано заклопотаний і сердитий, навіть вечеряти відмовився. На запитання дружини, що сталося, пояснив, що втомився, бо ні перший, ні другий секретарі не здатні підготувати пленум і все перекладають на нього, тож коли телефонуватимуть, щоб ішов на роботу, треба сказати, що його ще немає вдома.

Подальший розвиток подій чітко відповідав розробленому Пантелійовичем плану. У зазначений час зателефонував «незнайомець». Як і домовлялися, слухавку взяла дружина, Ольга Никанорівна, Пантелійович лежав у цей час поруч на дивані з газетою і чув ту розмову, з великим трудом намагаючись себе не видати. Водій через хусточку, як учив Пантелійович, сказав усе, що від нього вимагалося, на що Ольга Никанорівна обізвала його дурнем і наклепником, бо її чоловік удома, і кинула слухавку. Догравати цей «спектакль» уже мав Пантелійович, і він поцікавився, кого ж це дружина секретаря райкому обізвала такими негарними словами. Ольга Никанорівна відмахнулася, мовляв, та ну їх, але Пантелійович наполягав на відповіді, й дружині нічого не залишалося як про все розповісти. Коли вона скінчила, Пантелійович мовив те, заради чого все й затівалося:

– Ось бачиш, Олю, які є люди: вигадують казна-що, аби тільки опорочити порядну людину. Це ж хтось хоче зайняти моє місце, бо я вже не вперше чую, ніби в мене з Галідовою роман.

Опісля він уже особливо не переживав, що хтось таки донесе дружині про зампредшу, а в його стосунках з коханкою нічого не змінилося, аж поки одного разу вона не повідомила, що виходить заміж. Як і будь-хто б на його місці, Пантелійович образився, а потім навіть зрадів, що так легко, без узаємних звинувачень і сліз, вони розлучаються. У Галідової не було іншого вибору, їй уже виповнилося тридцять, а тут знайшовся чоловік, скромний водій з автобази райспоживспілки, для якого зампредша була ледь не небожителькою. Пантелійовича разом з іншим районним начальством запросили на вечірку, і він там був душею компанії, веселив присутніх, співав своїх улюблених комсомольських пісень (будь-яку з них він чомусь закінчував приспівом: «А ты, улетающий вдаль самолет…»), неначе між ним і Галідовою нічого раніше не було. Одного разу, будучи напідпитку, запропонував їй «згадати молодість», але краще б він того не робив, бо колишня коханка, з якою ніколи не виникало проблем, раптом майже офіційним тоном попросила про все забути й нічого «такого» їй не пропонувати. Пантелійовичу довелося викручуватися, казати, що він пожартував і тільки…

Дорогою Пантелійович розмовляв з Юлею, неначе вони були знайомі з нею хтозна скільки, розповідав смішні історії з життя райкомівців, жартував, на вибоїнах ледь не падав на неї, помилково брався за її коліно замість важеля коробки зміни передач, вибачався, засипав компліментами.

У колгоспі на них уже чекали. Голова колгоспу і секретар парктому, двоє кремезних, вгодованих чолов’яг, зустрічали їх як найдорожчих гостей – при повному параді, з хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Незвикла до надмірної уваги, Юля ніяковіла, червоніла, винувато поглядала на Пантелійовича, а той лише розводив руками, мовляв, нічого не вдієш, такий порядок. Вона не знала, що має робити з врученим їй короваєм, казала, що такої честі ще не заслужила, що його краще вручити секретареві райкому, тобто Григору Пантелійовичу, але досвідчені господарі пояснили, що в них так заведено зустрічати людей, котрі вперше завітали у господарство, а Григір Пантелійович буває у них часто, своя, можна сказати, людина. Хліб-сіль вона повинна буде забрати додому, бо він пахне їхнім степом і працьовитими руками колгоспників.
Після цієї трохи незвичної церемонії їх провели до колгоспного парткабінету, де було все: стенди, теки, повні паперів і газетних вирізок, портрети кращих політінформаторів, пропагандистів і агітаторів, одне слово, зразковий парткабінет – вези сюди людей, показуй, вчи. Юлі по-справжньому було цікаво, вона уявляла, як тут після напруженого трудового дня десятки політінформаторів, пропагандистів і агітаторів конспектують праці основоположників марксизму-ленінізму, отримують відповіді на актуальні питання сьогодення, щоб наступного дня, перед початком роботи, переповісти все колгоспникам, націлити їх на виконання рішень партійного пленуму чи з‘їзду. Не здогадуючись про формалізм, що розквітав буйним цвітом на цій ниві, вона розпитувала секретаря парткому про досвід роботи кращих активістів, щось занотовувала.
Не відомо, як би довго все те тривало, коли б не голова колгоспу, ділова й водночас приємна людина, з якою Пантелійович підтримував дружні стосунки. Поглянувши на годинника, він повідомив, що час обідати, що борщ, який спеціально для них зварили, може захолонути, а холодний борщ – це все одно, що холодна жінка. Проте частували їх не тільки борщем. На пасіці, куди вони приїхали, на них чекали такі наїдки, що Юля деяких з них ніколи не куштувала. Гречаники, крученики, «дамські пальчики», вже не кажучи про вареники з кількома начинками, смажену і фаршировану рибу, торт із печінки, голубці, котлети, сметану, і, звичайно ж, мед з ароматом довколишнього степу, викачаний напередодні, – все це приємно лоскотало ніздрі, збуджувало апетит.

Господарі, як і належить, проголошували тости на честь дорогих гостей, при цьому знову в центрі уваги була Юля, для неї не шкодували компліментів, казали, що її приїзд – то свято для всіх колгоспників, що відтепер вона може приїздити будь-коли – вони й транспорт свій пришлють, і зустрінуть як потрібно, а коли оголосили перерву і Юля пішла назбирати букет польових квітів («Я ж такої краси ніде не бачила!»), слова захоплення адресувалися вже секретарю райкому.
– Ну, у вас, Пантелійовичу, й смак! – прицмокував масними товстими губами голова колгоспу. – Таку красуню відшукали! А в нас із секретарем парткому ні з чого й вибрати – одні доярки та свинарки, від яких на кілометр силосом та кізяками тхне.
Хлопці, звичайно, прибіднялися – в колгоспі вистачало й інших жінок, працювали вони в основному в конторі та дитсадку, і керівники мали на них таке ж право, як на сало чи м’ясо в колгоспній коморі (хай тільки спробують відмовити!), але не гребували й тими ж доярками та свинарками, якщо виникало бажання. З Пантелійовичем вони ділилися своїми чоловічими перемогами, не побоюючись за можливі наслідки по партійній лінії, бо не раз і його виручали. Пантелійович приїздив сюди з деякими дамочками, і йому створювали комфортні умови для корисного й змістовного відпочинку, ніхто з колгоспників не говорив чогось зайвого, не посилав у райком анонімок, і Пантелійович це цінував.

Далі буде