ІСТОРІЯ

Три дні у надзвичайному стані

Ранок 19 серпня 1991 року для мільйонів радянських людей почався під «Лебедине озеро» Чайковського, яке у них асоціювалося зі змінами на владному Олімпі – ця музика традиційно транслювалася, коли помирали партійні вожді. Не обійшлося без змін і цього разу – о восьмій диктор зачитав «заявление советского руководства», з якого громадяни СРСР і дізналися, що їхнє «руководство» – це уже «Государственный комитет по чрезвычайному положенню» (надалі у цьому матеріалі використовуватиму абревіатуру ГКЧП, оскільки український відповідник у нашій мові не прижився).

У заяві ішлося про перехід повноважень президента СРСР до Янаєва (нібито через хворобу Горбачова), було назвало інших членів ГКЧП (половина з них – силовики), повідомлялося про введення на півроку надзвичайного стану «в отдельных местностях СССР».
З наступних радіо-, телевізійних та газетних повідомлень стало відомо, що ГКЧП запроваджує в країні сталінські порядки – ставить поза законом партії, «препятствующие нормализации обстановки», забороняє демонстрації і страйки, вводить цензуру ЗМІ. Мотивувалося це необхідністю рятувати країну від подальшого падіння в прірву. А на третій день виявилося, що війська, введення яких у Москву організував ГКЧП, – непідвладні йому. Почалося братання армійців з російським народом, який вийшов під Білий дім, відгукнувшись на заклики свого президента Єльцина не коритися заколотникам. Путч провалився, лідерів ГКЧП арештували.

Згадати про те, що відбувалося в ці дні в Україні, зокрема в її столиці та в Кіровограді, кореспондент нашої газети попросив відомих у нашому місті людей.

Володимир Панченко: Кіровоградський обком «упав» одним із перших Доктор філології Володимир Панченко у 1991-му був народним депутатом України

– 19 серпня застало мене у Кіровограді: тривала відпустка, – згадав він. – Вранці на екрані телевізора побачив «Лебедине озеро» і зрозумів, що сталося щось надзвичайне. Рішення прийшло відразу: треба бути на робочому місці, у Верховній Раді. Швидко зібрався і – в аеропорт. Літак мав вилетіти о восьмій з хвилинами, тоді був такий рейс. Знайомий співробітник аеропорту, побачивши мене, запитав, чому це я раптом спозаранку лечу в Київ. «Не щодня ж у країні відбувається переворот!» – відповів я йому. І приблизно о десятій був уже у Верховній Раді. Там уже почали збиратися депутати. Причому всі, за винятком Олександра Мороза, з демократичного «крила». Пам’ятаю, усі тиснули на Леоніда Кравчука, щоб від нашої Ради прозвучала політична заява з чіткою оцінкою того, що відбувається у Москві. Вона й прозвучала десь після 16 години. Головний месидж Кравчука був такий: те, що сталося у Москві, України не стосується, у нас – усе спокійно… Це було не зовсім те, чого ми чекали, але все ж… Кравчук дав зрозуміти, що Москва – сама по собі, а Київ – сам по собі. Теж, зрештою, немало.

Всі гарячково ловили новини. На Майдані зібралося багато людей, постійно з’являлася свіжа інформація, ширилися немислимі чутки…Ось саме у такій обстановці готувався Акт проголошення незалежності. Йшла гарячкова робота; ми розуміли, що з дня на день має початися надзвичайна сесія парламенту, на якій будуть прийматися рішення виняткової ваги…
І все ж, ми з Віктором Шишкіним домовилися, що я на день-два полечу в Кіровоград. Якого це було числа – не пригадую. Думка була така: треба включитися і в кіровоградські події. Уже було зрозуміло, що у партійних органів різних рівнів – рильце в пушку. І наш «рідний» обком не є винятком. Тодішнє керівництво міста (Василь Мухін і Анатолій Перевозник) зайняло критичну щодо партноменклатури позицію. Були, пригадую, бурхливі збори, на яких обговорювалися останні події. З кіровоградських подій тих днів запам’ятався й наш «штурм» обкому партії. (Його зафільмував Олександр Нікулін, тільки чи зберігся в нього відеозапис? Якби зберігся, ціни б йому не було!)До приміщення обкому ми довго не могли потрапити. Міліція заблокувала вхід, зачинивши двері зсередини. Але ми знали, що у приміщенні є дехто з обкомівців. Були побоювання, що вони можуть знищити якісь документи. Мені чомусь врізалося у пам’ять обличчя Юрія Кравченка, який тоді очолював міліцію Кіровоградщини. Коли я, обурений, звернувся до нього, воно було холодне, непроникне, абсолютно «казьонне»…
Зрештою, виявилося, що кіровоградський обком «упав» одним із перших в Україні! А 24 серпня відбулася сесія Верховної Ради, на якій було ухвалено Акт проголошення незалежності.

Іван Марковський: 19 серпня перші особи області поховалися
– Коли вранці 19 серпня ЗМІ повідомили про ГКЧП, усім стало зрозуміло, що це – державний заколот, так само зрозуміло, як тепер, що АТО на сході України – це війна, – каже секретар Кіровоградської міської ради Іван Марковський, який на той час працював в облвиконкомі. – Пригадую свій тодішній шоковий стан. Адже на мені лежала відповідальність за всі стратегічні запаси області. Це – борошно, цукор, сірники, галети, консерви та багато іншого, його вистачило б на 90 днів всьому населенню області, Зберігалося все це на складах та у промислових холодильниках. І я усвідомлював велику ймовірність того, що люди, спровоковані закликами підбурювачів: «Ховають продукти!», можуть кинутися до тих складів все трощити. Мені необхідно було узгодити свої дії з першими особами області, та їх, на превеликий жаль, на робочих місцях не було протягом усього дня. Згодом з'ясувалося, що один з можновладців зачинився в квартирі та увімкнув сигналізацію, яка його й підвела, спрацювавши об одинадцятій годині сорок п’ять хвилин (час зафіксовано у міліцейському журналі викликів). Міліціонери, прибувши до цієї квартири, побачили її господаря – місцеву першу особу – у трусах. Ще один керівник терміново «захворів». Мені довелося діяти самостійно. І тільки завдяки терпінню та витримці наших досвідчених людей у Кіровограді не сталося жодних погромів чи бунтів.

Дрібніші чиновники на роботу поприходили, але поховалися у кабінетах, а коли зустрічалися в коридорах, то з тривогою запитували один одного: «Що ж буде далі?». Три дні місто було практично паралізованим: всі
сиділи по домівках біля телевізорів. Тривожно дивилися на маразматичну команду гекачепістів, на п'яного Янаєва, стан якого видавали тремтячі руки, на танки на вулицях Москви. Врешті-решт ці танки, мабуть, і стали головною причиною провалу перевороту. Прості люди відповіли на силу силою, і дух людського гніву виявився набагато сильнішим від броні.

Сергій Запорожан: Головний комуніст міста не приховував радості Коли у Москві заявив про себе ГКЧП, Cергій Запорожан, теперішній начальник відділу з питань внутрішньої політики Кіровоградської міської ради, працював відповідальним секретарем «Вечірньої газети». На той час він уже півтора року був одним з активістів місцевої організації Народного руху України.

– Прийшовши 19 серпня на роботу, я порадився з колегами, як висвітлювати ці події у газеті. Вирішили опублікувати дві точки зору. Зокрема, про позицію КПУ вирішили спитати у Валерія Мішури, який очолював її міськком. Наступного ранку наш кореспондент узяв у Мішури інтерв’ю. Той не приховував радості від створення ГКЧП і закликав виконувати його постанови. А в середу, під кінець дня, коли усі знали про провал путчу, у «Вечірку» зателефонував той же Мішура і попросив, щоб йому показали текст його інтерв’ю перед опублікуванням в газеті. Йому відповіли, що все сказане ним буде надруковано дослівно. Як людина інтелігентна Мішура не став наполягати. У п’ятницю, як завжди, вийшла «Вечірка». З інтерв’ю Мішури. Навряд щоб це його потішило.
Коли в суботу, 24 серпня, наш парламент ухвалив Акт проголошення незалежності України, ми раділи, як діти. А потім вимагали, щоб тих кілька депутатів облради, які підтримали путч (наприклад, виступили з відповідними заявами у пресі), склали свої повноваження. Відбулося кілька сесій, та на них спершу не доходило до розгляду питання про посібників путчистів, а потім вистачило голосів для позбавлення їх мандатів. Я з товаришем Юрієм Рогалом на знак незгоди із цим навіть вдавалися до голодування (розбили були намет на площі Кірова і там розташувалися), та безрезультатно. Зрозумівши безперспективність такої акції, я кинув усі свої сили на підготовку до президентських виборів, що наближалися, працював у місцевому штабі Чорновола.

Володимир Кришевич: Я взяв на себе удар, який призначався Юрію Кравченку

Тієї ж осені 1991 року Кіровоградська облрада розглядала й питання про подальше перебування Юрія Кравченка на посту начальника міліції області. Приводом для цього були ті ж серпневі події. На жаль, сам Кравченко нічого уже не розкаже, а люди з його тодішнього оточення або далеко від Кіровограда, або не відрізняються балакучістю. І все ж кілька років тому авторові цих рядків вдалося викликати на відвертість Володимира Кришевича, який у серпні 1991 року виконував обов’язки начальника облУВС, поки Кравченко відпочивав у Криму.
Ось що тоді сказав Кришевич: «Дізнавшись про ГКЧП, Юрій Федорович одразу зателефонував мені. Я йому: «Відпочивай». Тим часом я видав деякі резолюції, якими націлив міліцію області на посилення охорони громадського порядку в зв’язку із ускладненням оперативної обстановки. Невдовзі прибув Кравченко і також видав деякі розпорядження. Коли гекачепістів арештували, Кравченка звинуватили у їх підтримці. У газеті «Народне слово» з’явилася критична публікація про його дії. Відбулася сесія обласної ради, на якій Кравченка добре пом’яли.»

Згадана Кришевичем публікація називалася «Гекачепісти не здалися б, якби знали, що їх підтримала кіровоградська міліція». Там було передруковано наказ, яким Кравченко «з урахуванням оперативної обстановки, що склалася», зобов’язав начальників міськрайорганів «вивчити ще раз з усім особовим складом Закон СРСР «Про правовий режим надзвичайного стану», «суворо керуватися його вимогами у практичній діяльності», «рішуче припинити поширення підбурюючих чуток, дій, що провокують порушення правопорядку і розпалювання міжнаціональної ворожнечі», «з метою попередження виготовлення листівок провокаційного характеру забезпечити контроль за об’єктами з множильною технікою», «взяти під контроль, а при необхідності – під охорону, найбільш важливі та інші державні та господарські об’єкти» і т.п.

Слова Володимира Кришевича про те, що «Кравченка м’яли», цілком підтверджуються звітом роботи створеної облрадою тимчасової комісії, яка шукала місцевих посібників путчистів. Що стосується міліції, «комісія дійшла висновку, що УВС області, не поставивши до відома про вказівки МВС УРСР облвиконком, взяло участь у путчі шляхом введення окремих елементів надзвичайного стану». В цьому ж звіті містилася така пропозиція: «…звернутися до МВС України з проханням вивчити можливість перебування Ю.Кравченка на посаді начальника УВС області».

Але облрада вирішила усього-на-всього «вказати члену облвиконкому Кравченку Ю.Ф. на перевищення своїх повноважень і на необхідність суворого дотримання чинного законодавства України».
Чому ж начальника помилували? Володимир Кришевич сказав, що він порадив Кравченку пояснити видання скандального наказу так: «Це стало можливим тому, що виконуючий обов’язки начальника УВС не в достатній мірі поінформував про оперативну обстановку». «Тобто ви взяли удар на себе?» – запитав я у Кришевича. «Хай буде і так», – відповів Володимир Прокопович. Сказавши, що під час путчу Кравченко «якоїсь помилки, може, й припустився», Кришевич зауважив, що «таких великих проколів, як в інших містах, у нас не було».

Днями, готуючи цей матеріал, автор спробував з’ясувати у Кришевича, чи не хоче він, бува, щось додати до сказаного тоді. Представник міліцейської ветеранської організації, якого я попросив вийти на зв'язок з Кришевичем, після короткої з тим розмови сказав: «Не хоче».

Віктор КРУПСЬКИЙ
На знімку: Сергій Запорожан та Юрій Рогало (крайні зліва) голодують, вимагаючи від облради, щоб вона позбавила посібників путчистів депутатських повноважень.