Колись Максим мріяв стати агрономом, щоб бути начальником у свого дідуся. Нині він командує ротою одного з батальйонів 121-ї окремої бригади територіальної оборони.
Його шлях у війську починався без бойового досвіду, а тепер за плечима «Агронома»— бойові виходи, поранення, втрати побратимів і офіцерське навчання.
До війська Максим прийшов із простим бажанням — не дозволити ворогу прийти до його дому. Військових знань і навичок не мав, зате мав готовність вчитися й діяти.
«На ентузіазмі прийшли. Не знаючи, не вміючи. Ми ж міленіали: нам довго вчитися не треба. Покажіть, що треба робити, і ми це зробимо», — згадує військовий.
Починав службу стрільцем, майже рік виконував завдання у складі розрахунку ППО, а згодом попросив переведення на інший напрямок. Важливим етапом стала Токмачка на Запоріжжі, де Максим разом із побратимами заходив на позиції, утримував їх та відбивав штурми. Там же отримав поранення — осколок у коліні залишився нагадуванням про пережите.
Саме тоді командування побачило в ньому потенціал офіцера. Командир роти на той час, а нині командир батальйону, став для Максима одним із головних наставників і направив його на офіцерське навчання.
«Все командування повірило у мене. А я не можу їх підвести».
Сьогодні головна відмінність між Максимом-солдатом і Максимом-командиром — відповідальність. Якщо раніше він відповідав передусім за виконання власного завдання, то тепер щодня думає про людей, які залежать від його рішень.
Своїх підлеглих називає «мої зайчики» — і за цією, на перший погляд, несподіваною для командира назвою стоїть дуже серйозне ставлення до кожного.
«На мені в сто разів більше відповідальності. Для мене всі мої хлопці — найкращі. Вони від мене залежать, я — від них».
Власний бойовий досвід допомагає Максиму знаходити спільну мову з бійцями. Він знає, що таке чекати на заміну на позиції, працювати під загрозою удару і повертатися після важкого завдання. Тому переконаний: якщо виникає проблема, її потрібно обговорювати, а не замовчувати.
Війна принесла випробування і його родині. Рідний брат Максима служив у цьому ж батальйоні. Під час евакуації побратимів зазнав тяжких поранень і нині проходить реабілітацію.
Найболючішою частиною командирського досвіду Максим називає втрати. Серед них — історія екіпажу «Вампіра», який після виконання завдання потрапив під ворожий удар. Двох поранених вдалося евакуювати, один боєць загинув. Пошуки його тіла, а потім евакуація обернулися новими втратами: загинув водій евакуаційної групи, троє людей були поранені.
«Найважче — це втрачати своїх».
Після таких подій командир має не лише продовжувати виконувати бойове завдання, а й повертати людям упевненість. Бували ситуації, коли після пережитого бійці боялися знову їхати на позиції. Тоді Максим сідав за кермо сам.
Для нього особистий приклад — невід’ємна частина командирської роботи.
«Кожна людина — це індивідуальність. До кожного треба свій підхід знайти».
А ще — постійно вчитися. Це переконання Максим зберіг від перших днів служби й до сьогодні.
«Чим більше вчишся, тим довше проживеш», — говорить командир.
121-ша бригада розповіла про своїх військових через їхні дитячі мрії. Історія «Агронома» — про те, як війна змінює плани, але не скасовує головного: відповідальності за свою землю, своїх людей і майбутнє, яке вони захищають.
