ІСТОРІЯ

Олег Тиченко: Коли Алієв запропонував нам, врятованим пасажирам «Адмірала Нахімова», добиратися до домівок морем, ми закричали: «Ні!!!»

У ніч з 31 серпня на 1 вересня 1986 року в СРСР сталася катастрофа, яка схвилювала весь світ, – у Чорному морі затонув пасажирський лайнер «Адмірал Нахімов». Це сталося за п'ятнадцять кілометрів від новоросійського порту, з якого пароплав вийшов у напрямку Сочі, і за чотири – від берега. Причина – зіткнення судна з іншим, суховантажним «Петром Васєвим». Із 1234 людей, які були на борту «Адмірала Нахімова», загинуло 423. Серед тих, хто врятувався, – кіровоградець Олег Тиченко (на знімку). Нині він завідує навчальними лабораторіями на одній з кафедр у Кіровоградському національному технічному університеті.

– 1986 року я закінчив середню школу, і батьки з цієї нагоди зробили мені подарунок – купили путівку на круїз на «Адміралі Нахімові», – згадує Олег. – З Кіровограда до Одеси добирався потягом. І от, нарешті, ступив на борт судна. Це було увечері 29 серпня. В одній зі мною каюті були кіровоградець Олександр, він працював на «Друкмаші», та якийсь військовий із сином. 30 числа по обіді наш лайнер зайшов у Ялту, звідки після кількагодинної стоянки (під час якої ми, пасажири, гуляли містом) вирушив у Новоросійськ. Прибув він туди о чотирнадцятій годині 31 серпня – як і належало за розкладом. До вечора ми відпочивали в місті, після чого повернулися на пароплав. А о двадцять другій він відчалив. Попереду для мене було ще багато цікавого – зупинки в Сочі, Батумі і повернення до Одеси, де і мав завершитися цей круїз, останній у тогорічному сезоні. Пригадується, я стояв на верхній палубі, поряд з Володею і Толею, молодими чоловіками з Онуфріївки нашої області, одруженими на сестрах. З цими хлопцями я познайомився і заприятелював під час подорожі. Море було тихе. Якась частина пасажирів розважалася на танцмайданчику, якась – дивилася фільм у кінозалі, ще якась – відпочивала у каютах. О двадцять третій по корабельному радіо (яке було чутне і через гучномовці, встановлені на палубі) було наказано забрати дітей до кают і вкласти там їх спати. Хвилин за десять після того ми відчули сильний удар, якого зазнав пароплав, почувся скрегіт металу.

Не розуміючи, що сталося, я підійшов до борту, з боку якого пролунав звук, і побачив, як від нашого судна віддаляється інше. На палуби висипали пасажири. Раптом усе поринуло в пітьму – вимкнулося освітлення. Невдовзі світло з’явилося (як стало відомо потім, корабельний електрик увімкнув резервне живлення). А лайнер почав хилитися на бік, стало зрозуміло, що судно тоне. Зчинилася паніка, люди стрибали (а хто і падав через нахил корабля) у воду. Я ж просто зійшов у воду, коли судно лягло на бік. Опинившись у воді, я зачепився сорочкою за якусь залізяку, частину судна, і кілька секунд був ніби на прив’язі. Таки відчепившись, тримався на воді прямо над кораблем, який занурювався все глибше. Наскільки я пам’ятаю, лайнер пішов на дно з увімкненим світлом. Дякуючи Богові, поряд зі мною опинився надувний човен, і я забрався у нього. Ще в одному такому човні я побачив Володимира, приятеля з Онуфріївки. Він був дуже схвильований: десь подівся його свояк, хоча стрибали у воду разом. Потім нас підібрав катер прикордонників і відвіз до причалу морського вокзалу. Усюди чулися крики, плач. Люди вдивлялися в обличчя врятованих, намагаючись знайти своїх рідних, але таке щастя випадало не багатьом. На причалі я побачив, як зустрілися мої знайомі з Онуфріївки. Військовий і його син, мої сусіди по каюті, також врятувалися. А Сашко з «Друкмашу», як я потім дізнався, – ні. Хоча був першорозрядником із плавання, про це я дізнався, коли бесідував з ним у каюті…

Нас розмістили у кількох готелях Новоросійська. Вранці порадили зателеграфувати родичам – повідомити їх, що врятувалися. Я й «ударив» телеграму батькам у Кіровоград: «У мене все в порядку. Не хвилюйтеся. Скоро буду». Як потім дізнався, батьки спершу не надали великого їй значення. Бо на момент отримання телеграми ще не знали про катастрофу «Адмірала Нахімова». А коли дізналися, то перелякалися дуже. Вони заходилися детально вивчати текст телеграми і з’ясували, що вона відправлена після того, як «Нахімов» затонув. Це означало для них, що я – живий. Я й досі бережу ту телеграму…

Під час перебування у новоросійському готелі мені довелося побачити самого Гейдара Алієва – першого заступника голови уряду СРСР. Він очолював комісію, уповноважену розібратися в причинах катастрофи та допомогти постраждалим. Пригадується, коли Алієв, пропонуючи нам допомогу у поверненні додому, сказав, що можемо скористатися пароплавом, усі закричали: «Ні!!!» Ми хотіли тільки сушею. Добирався додому я залізницею.
Ще Олег Тиченко розповів, що невдовзі після його повернення в Кіровоград до нього звернулася сусідка по будинку з проханням повідомити бодай щось про її 30-літню доньку. Виявляється, та теж була на «Нахімові» і не повернулася додому.
– Я її якщо й бачив на пароплаві, то не звернув на неї уваги, бо не був знайомий із нею, узагалі не знав такої, – каже Олег. – Але її мати не хотіла вірити в загибель дочки, тому ще декілька разів заходила до мене і розпитувала, чи не бачив її дитини… Протягом усіх років, що минули після тієї катастрофи, мені не зустрілася жодна людина, яка була на «Нахімові» разом зі мною. Я ж не переслідував мети розшукувати тих, хто ще врятувався. Але цікавився усім, що пов’язане з «Адміралом Нахімовим». Упродовж декількох років вирізав із газет публікації на цю тему. Коли у 1995-у вийшла книжка Давида Чапкіса «Загибель «Адмірала Нахімова» (у ній досліджуються причини катастрофи), то я її, звісно ж, купив.

Віктор КРУПСЬКИЙ