ІСТОРІЯ

Винниченко і Сталін

23 жовтня нинішнього року в Кіровограді відбулася ІV Всеукраїнська наукова конференція «Творча спадщина Володимира Винниченка на тлі ХХ століття». Пропонуємо увазі читачів статтю відомого літературознавця, доктора філологічних наук Володимира Панченка, підготовлену автором на основі його доповіді на конференції.

Попри наміри «обтруситися від політики» після своєї відставки з поста голови Директорії (лютий 1919 року), Володимир Винниченко продовжував не тільки стежити за тим, що відбувається в СРСР і в Європі, а й виношував різні політичні проекти, намагаючись якось вплинути на хід подій, передусім – в Україні. 

Характерним у цьому сенсі був його довготривалий монолог, адресований Сталіну, – монолог, що так і не став діалогом українського політичного емігранта й радянського вождя…

Москва, 1920: «одягти більшовизм в українську одежу»

Ім'я Сталіна вперше з'являється у щоденнику Винниченка в червні 1920 року, коли вчорашній лідер Директорії, усвідомлюючи, що українська революція зазнала поразки, взявся здійснювати свій химерний план українізації більшовизму. Він вирушив до Москви, щоб від імені Закордонної групи УКП пропонувати Леніну співпрацю. Йшлося, вочевидь, про намір Винниченка очолити уряд радянської України і про залучення до керівництва республікою людей із його політичного оточення. У кожному разі, ця тема (Винниченко – прем'єр) виникала в розмові Винниченка з наркомом закордонних справ Російської федерації Чичеріним, про що є запис у щоденнику від 3 червня 1920 р.: «Чичерін сказав мені, що призначення мене на чолі українського совєтського уряду означало б для них Каноссу».

Ні Ленін, ні Сталін, який тоді відповідав за «питання національностей», зустрітися з Винниченком не забажали. А зустрічі й розмови з Троцьким, Каменєвим, Радеком, Зінов'євим, Раковським свідчили, що послуги відставного українського політика більшовицьких вождів цікавили мало. Його поспішили «спекатися», запропонувавши про людське око незначний пост заступника голови Раднаркому УРСР і водночас наркома закордонних справ України.

Історія ця сумна, оскільки вона продемонструвала, наскільки глибокими й безнадійними були ілюзії Винниченка: він явно заблукав між двох сосен. Хотів прислужитися «комуністичній революції» – а водночас мріяв про самостійну Україну (обов'язково соціалістичну!). Доктринер, який позиціонував себе як марксист, він залишався вірним ідеї класової боротьби і сподівався на «соціальну війну» в Україні, на те, що його, Винниченка, участь в уряді «принесе користь, бо розколе українство на два табори, /…/ ослабить петлюрівщину»!
Національні завдання, отже, як і раніше, підпорядковувалися соціальним, ставилися у залежність від ходу «комуністичної революції».

А водночас, Винниченка не полишали тяжкі сумніви. Його насторожувала більшовицька практика з характерними для неї великодержавницькими рефлексами. Тому в щоденнику раз у раз з'являлися записи, що свідчили про роздвоєність цього парадоксального українського марксиста: «Іти з руськими большевиками, – душити своїми руками свою націю, самого себе. Іти з петлюрівщиною, реакцією, – душити революцію, душити самого себе, душити те, що я вважаю добрим для всієї людськости»…
Дуалізм був знаком покоління українських політиків, яких винесло на гребінь подій 1917-1920-х рр., і нічого доброго для України він (дуалізм), звичайно, принести не міг.

«Мушу написати Сталінові…»

Живучи в еміграції, Володимир Винниченко уважно стежив за боротьбою Сталіна зі своїми політичними супротивниками. Більшість його щоденникових записів, у яких згадується Сталін, пов'язані саме з цією темою. Винниченко знав про т. зв. «заповіт Леніна», не без зловтіхи коментував оцінки радянських вождів, що їх дав Ленін своїм соратникам, коли готувався до відходу. Його не залишали байдужим перипетії битви «Сталін – Троцький», як і загалом драматургія розправи Сталіна з опозицією. Стежив він і за чутками у французькій пресі про те, що Сталін хворий на рак…
А ось запис від 26 липня 1926 року, зроблений Винниченком того дня, коли він дізнався про смерть Дзержинського: «Моє особисте враження від одного побачення з ним – найкраще з моїх вражінь від тих людей з РКП, що я тоді бачив. Од нього і Сталіна».

Очевидно, йдеться про Москву 1920 року, коли Винниченко, як бачимо, не тільки зустрічався із Дзержинським, а в якійсь ситуації мав можливість спостерігати за Сталіним. Щоденник не дає підстав стверджувати, що то була їхня зустріч тет-а-тет; бачилися вони радше принагідно, мимохідь, на певній дистанції…

Інколи ім'я Сталіна виринає у зв’язку з намірами Винниченка повернутися в Україну. Такі плани виникали в нього не раз, зокрема в 1926 році, коли наш земляк вів відповідні переговори з радянськими дипломатами (зокрема, з послом СРСР у Франції Християном Раковським), добре розуміючи, що долю його вирішуватиме господар Кремля.

Масштаб своєї політичної постаті він, однак, дуже перебільшував. Своє можливе повернення обставляв нездійсненними умовами (участь в українському уряді, демонстрація радянською владою успіхів українізації, можливість у будь-який момент повернутися за кордон тощо). В цьому ж контексті з'являлися і думки про необхідність відкоригувати курс «московського большевизму» вбік справжнього соціалізму: Винниченко вважав, що для цього не обійтися без колективізації, яка має повернути робітникові почуття хазяїна (запис від 17 квітня 1926 року). Йшлося, очевидно, про те, що Винниченко згодом називатиме колектократією (владою колективу, кооперацією), проте буквально через кілька років слово «колективізація» набуде зловісного звучання, і Винниченко відмовиться від нього.

Насправді Винниченко-політик уже мало кого цікавив у СРСР; його повернення могли хіба що використати з пропагандистською метою. Проте Винниченкові все ще здавалося, що його слово має вагу. Інакше чим можна пояснити його цілком серйозні наміри «достукатися» до Сталіна? Як ось у квітні 1927 року: «Мушу написати Сталінові, сказати йому і його співвладарям, що недобре чинять з українською еміграцією і з Україною, штовхаючи її в обійми інтервенції. Та тут же й замовкає мій голос: хіба послухає Москва?»

Сумнів цілком резонний, проте Винниченка все одно не полишало відчуття власного «месіанства», і він таки звертався до Сталіна з листами. Так було, зокрема, в 1936 році.

Лист 1936 року: Україні – європейський протекторат!

Уже в середині 1930-х екс-прем'єр УНР Володимир Винниченко побачив реальну загрозу величезного кровопролиття на теренах Європи. Тому й намагався якось втрутитися у хід подій. Обдумував можливості мобілізації закордонного українства під дахом Трудового Конгресу (сподіваючись, напевно, очолити його). Писав листи керівникам держав – головним гравцям, від яких залежало, бути чи не бути війні. Серед адресатів Винниченка був і Сталін.

У своєму листі, датованому липнем 1936 року, муженський самітник вирішив переконати Сталіна, що оптимальним способом відвернути війну могло б стати надання Україні європейського протекторату. Адже «українська карта» неминуче буде розіграна, то ж чи не краще спробувати заздалегідь відібрати в Гітлера його козирі?

При цьому Винниченко висловлював упевненість, що в історичній перспективі Україна все одно рано чи пізно стане незалежною державою: «…нельзя вечно держать в насильственном союзе сорокамиллионный народ /…/, стечение всех исторических и современных, как международных, так и внутренних условий с железной необходимостью ведет Украину к государственной независимости. Трехсотлетнее пребывание ее под владычеством русского империализма (во всех его видоизменениях, как бы они себя не именовали) приходит к концу. Украине в составе этой самой единой неделимой России больше не бывать».
Винниченко, по суті, пропонує Сталіну «відпустити» Україну добровільно, лякаючи його геополітичними потрясіннями й поразками соціалізму, якщо шлях доброї волі виявиться для радянського вождя неприйнятним.

Марні, утопічні сподівання? З огляду на календар (1936 рік!) – схоже на те. Хоча через багато-багато років виявиться, що не все було аж таким наївним у Винниченкових прогнозах: і СРСР розпався, й історія соціалізму закінчилася…

Друга частина Винниченкового плану (крім його зовнішньополітичних аспектів) полягала в тому, щоб підштовхнути Сталіна до змін у національній політиці щодо України. Поки що там панує «російський націоналізм», переконував він, і цілком резонно зауважував, що насилля нічого доброго не дасть:

А при цьому, Володимир Винниченко дає зрозуміти, що сам він залишається прихильником самостійної соціалістичної України, і що не проти попрацювати на об'єднання симпатиків саме такої орієнтації в колах закордонного українства.

Відчувається, з одного боку, що Винниченко був добре обізнаний з трагічними реаліями сталінщини, фактами репресій та русифікаторської політики, з другого ж боку, не можуть не дивувати його сподівання на те, що Сталін візьме запропонований план «до виконання». Знову, як і в 1920-му році, коли подався в Москву на переговори з більшовицькою владою, Винниченко ризикував власною репутацією: оприлюднення плану могло викликати в українських колах Європи – навіть за всієї їх політичної строкатості – насмішку й роздратування. Адже йшлося про сценарій, який навряд чи хтось міг уявити здійсненним…

І все ж, лист В. Винниченка до Й. Сталіна, писаний у Франції 1936 року, не варто списувати в аннали історії українського утопізму. Це з багатьох поглядів цікавий документ української політичної думки передвоєнної пори. Винниченків аналіз ситуації в Європі, його прогнози щодо поведінки гітлерівської Німеччини, «вираховування» можливого розвитку подій аж до мілітарної катастрофи включно, відчайдушні спроби відшукати й захистити український інтерес під час загальноєвропейського політичного «пас'янсу», заслуговують не тільки на увагу, а й на повагу.
Лист 1936 року не був єдиним посланням емігранта з Мужена до Сталіна. Відомий також його лист
1944-1945 рр., у якому Винниченко викладав вождю засади своє філософії конкордизму.

Колектократія як панацея
Безпосереднім зверненням Винниченка до вождя можна вважати також його останній роман із характерною назвою: «Слово за тобою, Сталіне!».

Датований він 1950-м роком, передостаннім у житті Винниченка (Вин-ниченко помре 6 березня 1951 року, а Сталін – 5 березня 1953-го).

Свій роман Винниченко трактував як «політичну концепцію в образах». І справді, «оболонка» роману йому була потрібна для того, щоб популяризувати ідею колектократії, яку він вважав рятівною для всього людства. Малось на увазі, що ні приватна форма власності, ані державна не принесли людям жаданого щастя. Тому Винниченко пропонував свого роду компроміс: колектократія – це власність колективна, це кооперація, що передбачає розподіл прибутків між членами колективу, який є хазяїном підприємства.
Цікаво, що подібні думки згодом висловлюватиме академік Андрій Сахаров у своєму трактаті «Размышления о прогрессе». Сахаров пропонуватиме політикам принцип конвергенції, спів-існування політичних систем, їх примирення і взаємозбагачення. У Винниченка також ідеться про колектократію як основу миру; власне, «Слово за тобою, Сталіне!» – це, за задумом автора, роман про мир, про шлях до нього.

У ньому багато публіцистики, рис трактату; монологи героїв часто нагадують щоденникові записи Винниченка. Проте є й белетристичний шарм, передусім – сюжетна інтрига, пов'язана з драматичною історією української родини Іваненків. Один із цих Іваненків, Степан, співробітник МДБ і «член Верховної Ради» (!), береться за дивний експеримент: він вирушає на Україну, щоб, пропагуючи ідею колектократії, з'ясувати настрої мас у країні. Приїздить у Київ, потім вирішує «почути Донбас». Швидко пересвідчується, що люди живуть у злиднях і тихо ненавидять Сталіна. В якомусь донецькому радгоспі Степана Іваненка приймають за американського агента, і він пізнає усі «прелести» своєї професії, тільки тепер уже з погляду катованої жертви…
Дивний це персонаж, Степан Іваненко. Часом він нагадує іноземця, який прибув у СРСР і тепер дивиться на радянський експеримент поглядом «збоку»; часом – українського емігранта, який ностальгує за Україною. Зрештою, це й не дивно, адже сам Винниченко уже 30 років мешкав поза батьківщиною, тож не міг знати радянську реальність так, скажімо, як Іван Багряний. Він міг її уявляти, опираючись на різні джерела, зокрема й на такі, як книга Андре Жіда «Повернення з СРСР», того Жіда, з яким він намагався налагодити листування.
У кожному разі, Винниченко ясно відчував, що сталінська версія соціалізму – жахлива і … приречена. Тому й шукав порятунку для дорогої йому ідеї соціалізму, пропонуючи мега-проекти, які таким його сучасникам, як Микола Куліш, видавалися «малахіанством» (Винниченко був серед тих прототипів, які «навіювали» Кулішу його образ Народного Малахія).

Піня і Хрущов

А епілогом до теми «Винниченко і Сталін» може бути неймовірна історія, що стала відомою завдяки спогадам Федора Бурлацького, колишнього радника Микити Хрущова. У своїй книзі про головного творця постсталінської «відлиги» він переповів розлогу відповідь Микити Сергійовича на запитання про те, звідки в нього, Хрущова, взялася відвага, щоб виголосити знамениту доповідь на ХХ з’їзді КПРС, у якій розвінчувався культ особи Сталіна. Ось що запам’яталося Бурлацькому, який у вузькому колі слухачів на власні вуха чув усний «мемуар» свого шефа.

«Мене часто запитують, як це я раптом вийшов і зробив цю доповідь на ХХ з’їзді, – розповідав Хрущов. – Стільки років ми вірили цій людині. Підносили його. Створювали йому культ. І ризик теж був величезний. Як ще поставляться до цього керівники партії та зарубіжні діячі, і вся наша країна? Так ось, я хочу розказати вам історію, яка мені запам’яталася з дитинства, ще коли я навчався грамоті. Була така книга «Чтец-декламатор». Там друкувалося багато дуже цікавих речей. І прочитав я в цій книзі оповідання, автора не пам’ятаю. Сиділи якось у тюрмі в царські часи політв’язні. Там були й есери, і меншовики, і більшовики. А серед них виявився старий чоботар Піня, який попав у тюрму випадково. Ну, стали вибирати старосту по камері. Кожна партія пропонує свого кандидата. Вийшла велика суперечка. Як бути? І тоді хтось запропонував чоботаря Піню, лагідну людину, яка не входила в жодну з партій. Посміялися всі, а потім погодилися. І став Піня старостою. Потім сталося так, що всі вони вирішили з тюрми втікати. Стали рити підкоп. Чи довго рили, невідомо, але вирили. Ну, і тут виникло питання, кому йти першому в цей підкоп. Адже, можливо, тюремне начальство вже довідалося про підкоп і жде там з рушницями. Хто першим буде виходити, того першого й смерть застане. На есерів-бойовиків показують, а ті на більшовиків. Але в цей момент із кутка підводиться старий чоботар Піня й каже: «Якщо ви мене вибрали старостою, то мені й треба іти першим». Отак і я на ХХ з’їзді. Раз уже мене вибрали Першим, я повинен, я зобов’язаний був, як цей чоботар Піня, сказати правду про минуле, чого б це мені не коштувало і як би я не ризикував».

Імені автора оповідання Хрущов, як він сам зізнався, не запам’ятав, зате сюжет вичитаної ще в дитинстві історії відтворив досить точно. Настільки точно, що історикові літератури нескладно назвати твір, про який ідеться. Це – оповідання Володимира Винниченка «Талісман».

Цікаво, що твір Винниченка вперше побачив світ саме в тому місті, у якому Хрущов виголошував свою знамениту доповідь, себто – у Москві, де письменник тоді, 1915 року, переховувався, перебуваючи на нелегальному становищі. Що ж до життєвого матеріалу, з якого письменник «добував» зерно сюжету, то ним, цілком можливо, послужив безпосередній досвід самого автора, якому кілька разів довелося побувати в Лук’янівській тюрмі.

Утім, як би там не було з творчою передісторією, головне – саме оповідання. Винниченко – парадоксаліст. Сюжетна інтрига в його «малій прозі» нерідко будується на карколомній метаморфозі, що відбувається з героєм. Так і цього разу: тихий, непомітний, полохливий єврей Піня – постійний об’єкт насмішок співкамерників! – несподівано для всіх стає ідеальним старостою, якому вдається те, що не вдавалося його попередникам. У тюремне повсякдення він вносить організованість і порядок.
Аби підсилити враження від того, що сталося з Пінею, Винниченко ефектно використовує контраст, акцентуючи спочатку на упослідженості й мізерності (навіть фізичній!) Піні, – а потім на його зібраності, чіткості, зрештою – владності. Все відбувається, наче в казці: Іванко-дурник перетворюється в царевича.

Але «дурник» не стає самодуром! Усупереч поширеній думці про те, що влада псує людину, з Пінею відбувається усе навпаки. Отримана з рук співкамерників «влада» пробуджує в ньому передусім відповідальність. Вин-ниченко, звісно, дав собі волю, дотепно змальовуючи українські вибори з їх абсурдистикою: всі ці анархісти-індивідуалісти, кадети, соціал-демократи, яких об’єднують хіба що тюремні стіни, так затято-засліплено зчепилися в боротьбі за примарну владу (кожна «партія» хоче мати за старосту неодмінно свою людину!), що й справді – влаштувати всіх одразу може хіба що «вишкребок» Піня. Ніхто ж не гадав, що «вишкребок» стане «командиром». Що зуміє завоювати авторитет. Що насмішки вщухнуть, а в анархіста Залєтаєва навіть прокинеться «жаба», яка мститиметься Піні за ущемлені амбіції самого Залєтаєва. Що в критичній ситуації, коли комусь треба брати на себе відповідальність, Піня скаже ті слова, які запам’ятаються Микиті Хрущову: «Хто тут командир? Раз я кажу, що я піду, то я таки піду». Себто, якщо треба – піду на вірну смерть. У проритий в’язнями підкоп, щоб «взяти» на себе вартового і дати іншим утекти з тюрми. Адже хтось – мусить.

Піня знав, розумів, що він відповідальний уже не тільки за себе. І що тягар «влади», хай і мимовільної, позбавляє його права на вагання і страх. Адже з якогось часу він належить собі лише тією мірою, якою належить іншим…

Виходить, Микита Сергійович Хрущов збагнув цю страшну логіку влади ще тоді, коли зі сторінок «Чтеца-декламатора» йому явився той дивний Винниченків єврей Піня?

І ще виходить, що через сорок років після появи оповідання «Талісман» Володимир Винниченко таки «дістав» Сталіна! Через свого Піню, через Микиту Сергійовича Хрущова, він мовби помстився йому: «Ага, не послухав мене, ну тепер ось маєш!».