ІСТОРІЯ

Дума при світлі скорботних свічок

На степовому кургані сидів, сперши голову на долоні, Великий Дух Українства. Колись курган був набагато вищим, навколо нього тулилися менші, засвідчуючи прадавню історію цієї, Богом даної, землі. Віками його розмивали дощі, авантюрники руйнували заступами, але він устояв.

Ще й якусь сотню років тому навколо нього паслися отари овець, плуги тягали круторогі воли, загадкових, оспіваних у піснях «козацьких могил» ніхто, окрім шукачів золота, не чіпав. На них хвилювалася ковила, десь зеленіла тернина, траплялося, поруч січовик-дозорець зупиняв коня чи сідав відпочити подорожній. А як мандрівному кобзареві хотілося поговорити з вітром, він розстеляв ряднинку на його вершині. Та коли у плуги впряглася техніка, загуділи мотори, кургани почали розорювати – для поля. Хоч хліба від того більше не стало. Може тому, що кобзарів і козаків не стало ще раніше.

Звідси, з кургану, йому було видно всю Україну. Він бачив, як із заходом сонця спалахнули перші полохливі вогники свічок, потім їх ставало все більше і більше, світилися вони скорботними зірочками, простеляючи дорогу пам’яті від хати до хати, від села до села, від міста до міста – туди, де воно сховалося після важкого дня. Чув, як у церквах заплакали дзвони по невинно убієнних голодом, що принесла в Україну ординська влада...

«Рідний народе мій, – думав Він, – добрий, працьовитий, відважний мій народе. Талановитий єси, тільки таланти твої розсіяні по світу, як сини Ізраїлеві. Мудрий єси, тільки мудрість твоя – не тобі на славу. Мудрим називався і твій великий князь Ярослав, що дав тобі закон – «Руську правду». Було це за дві сотні років до прийняття «Великої хартії вольностей» – першого правового документа на Заході. Син хрестителя Русі засновував монастирі, будував храми та собори, розбудовував столицю, створив школу і бібліотеку при Софіївському соборі. А донька його, Анна, вчила грамоті французького короля Генріха Першого. Та потім тобі сказали, що Ярослав – не твій, і княжий Київ не твій. Бачиш, древні Фіви – то єгипетське, Еллада – то юна Греція, Рим – минувшина італійців. Тільки Русь – не твоє, і сам ти не знати звідкіль узявся. І ти повірив.

Твій гетьман-вигнанець Пилип Орлик склав першу в Європі конституцію, яка зобов’язувала владу заборонити зловживання. У ній записано, що «усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад.., ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність Гетьмана підступними подарунками». Це у ті часи, коли на заході ще панував абсолютизм, а на сході – самодержавна деспотія.

Внук Ярославів Володимир Мономах повчав дітей своїх: «Убогих не забувайте, а скільки можете по змозі годуйте і подайте сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не давайте сильним погубити людину... Якщо ж ви будете клятву давати братам чи будь-кому, то провірте серце своє і, на чому можете устоять, у тому і кляніться, а, поклявшися, дотримуйтесь, аби, порушивши, не погубили душі своєї. А понад усе — гордині не майте ні в серці, ні в розумі... Лжі остерігайтеся». І це тоді, коли мораль на заході формувалася мракобісами, поняття про добро і зло ще було у кожного своє, а на сході бродили напівдикі племена.

«Амінь тобі, великий муже! Великий, славний! та не дуже...». Це не про тебе, мій народе. Але ніби й про тебе. Від прийняття «Пактів і Конституцій прав та вольностей Війська Зопорозького» минуло вже понад триста літ, а й досі в Україні тягарі, здирство нещасного люду, підкуп, ненаситне прагнення власного збагачення, розбещення урядовців, підступні подарунки «гетьманам» не перевелися. Від написання «Повчання дітям» минуло ще більше, а й досі панують серед дітей твоїх клятвовідступництво, гординя, безправ’я, лжа і жадоба до наживи. Та й чи твої вони діти? Швидше – байстрюки і зайди.

Тоді ж митрополит Іларіон у своєму «Слові про закон і благодать» молився устами святого Володимира, щоб Русь оминули «війни і полон, голод і всяка скорбота». Не оминули. «Бували войни й військові свари». І був трьохсотлітній полон. А потім – голодомор, якого ти не знав від нашестя Батиєвого. Кажуть, що то – кари Господні. Може, й за те, що коли суздальський князь, зруйнувавши Київ, викрав твою святиню – написану євангелістом Лукою ікону Божої матері, ти так і не наважився її повернути».
«...Щодня на цвинтар вивозили мертвих десятками. На деяких возах були ще живі, вони рухалися і стогнали дорогою, дорогою до могили». «У вимерлі села завозили людей з Росії та Білорусії. Переселенцям надавали значні пільги. З них знімали всі недоїмки зі сплати податків, звільняли від сплати сільгоспподатку на три роки, рік вони могли не постачати державі молоко та м'ясо, кожна родина безкоштовно отримувала будинок і садибу. Тим, у кого не було корови, її надавали безкоштовно, а на кожні дві-три родини – давали коня. Українці пільг не мали», – стугоніло в Його пам’яті.

«Гостинний, добрий мій народе», – думав Він.– Ти завжди давав прихисток іншим. Але не наважувався скинути із себе тих, хто сідав тобі на шию чи залазив на голову. Бо тобі казали, що то – твої брати. Ти відважний, але твоя відвага часто йшла на користь не тобі. Без тебе північним сусідам не бачити б Чорного моря як власних вух, а тепер вони хочуть і в тебе його забрати. Ти працьовитий, але після того, як тебе позбавили Магдебурзького права, не ти визначав, що робити – «що, де й коли» за тебе вирішували то в Петербурзі, то в Москві. Міста, зведені твоїми потом і кров’ю, заселяли чиновники з півночі, вирощеним твоїми мозолями хлібом розпоряджалися царі та генсеки. Ти мовчав. Не тому, що не вистачало відваги. А що забував про мене – про твій Дух Українства, Дух Святої Вольності. Зі мною ти був під Жовтими Водами і під Корсунем, під Крутами і в Холодному Яру, в монастирі біля Нового Загорова – там сорок чотири повстанці більше двох діб тримали бій проти півтори тисячі фашистів, і в урочищі Гурби, де на кожного повстанця припадало по десятку енкавеесівців з кіннотою, танками, авіацією. Був під час повстання у Степлагу в Кенгірі. На київському майдані, коли Народний рух підняв людей за незалежність України, і на Інститутській під час Революції Гідності. Зі мною сьогодні захисники Вітчизни на українському сході.

Але так було не завжди. Перед 33-ім мене забули. Повірили брехливим обіцянкам червоних агітаторів, хоч іще вчора вони до зернини вигрібали хліб з українських комор «для рабочих Питера». Швидко забули, й десяти літ не минуло. Не опиралися, коли у селі знову з’явився «человек с ружьем». Мабуть ще й зловтішалися, як із сіл вивозили найзаможніших господарів і забирали їхнє майно, і ніхто не запитав – куди? Промовчали, коли «розкуркулювали» середняків. А як забирали твій останній окраєць хліба, опиратися вже не було кому. Пригадуєш лютеранського пастора: «...Потім вони прийшли за мною, і вже не було нікого, хто б міг протестувати». В українському варіанті це читається так: «Моя хата скраю». Тепер ось миготять у пітьмі вогники свічок, як душі невинно убієнних. Один, десять, тисяча, мільйони... Всіх не злічити.

Ні, ти не пропадеш, мій народе, «ніхто не перекреслить мій народ». Адже ти вижив, хоч стільки літ тебе дурили, грабували, катували, позбавляли пам’яті. Тільки скинь, нарешті, полуду з очей. Не називай братом одвічного ворога і не схиляй голови перед силою. Давид був юним, як і твоя держава, але здолав Голіафа. А ще – не братайся зі зрадниками та пройдисвітами..
На добраніч, мої українці. Пошли вам, Господи, спокійну ніч і світлий день завтра. А я молитимусь за вас».
Дзвони затихають. Над курганом засяяли зорі...