ІСТОРІЯ

Додати б точності і виваженості

Гарну справу робить відомий краєзнавець Володимир Босько, готуючи щороку до друку історичний календар Кіровоградщини. Сам користуюся ним, аби знати, кого слід привітати з ювілеєм, про кого написати в газеті, а то й щоб відкрити для себе нові постаті, якість історичні факти.

Безперечно «Історичний календар…» – це явище, яким можемо пишатися. Разом з тим він має й недоліки, що з року в рік повторюються, а відтак і применшують його цінність.
Насамперед слід сказати про неточності. Їх чимало. Можна закинути, що помилки фактичного характеру допускаються й газетами. Так, допускаються, але значимість їх різна: в газеті – одна, до того ж помилку, як правило, виправляють у наступному випуску, а в календарі, що претендує на енциклопедичність, – інша.
Про те, що автор хибує на неточності, переконався читаючи інформацію про себе в календарі за 2012 рік. Володимир Миколайович змінив наз-ву кіровоградської районної газети «Зоря комунізму», яку я колись очолював, на «Червону зорю». Зробив він мене й власним кореспондентом «Кіровоградської правди», хоч ніколи я ним не був. До слова, ще більше «нового» дізнався про себе, читаючи коротеньку замітку в його книзі «Визначні постаті Степової Еллади», підготовленій до 250-річчя Кіровограда. Там натрапив аж на чотири неточності.

Є такі ж огріхи й у календарі на 2016 рік. Наприклад, читачі змушені розгадувати запропонований їм «ребус» на день народження активного учасника Революції Гідності Героя України Віктора Чміленка: рік його смерті значиться 2004 замість 2014. І це, видається мені, не єдина помилка. На жаль, адже хтось посилатиметься на календар як на першоджерело.

Ще дивує принцип, за яким відбираються ті, про кого розповідається на сторінках календаря. Скажімо, не один я не міг втямити, за які заслуги перед Кіровоградщиною до календаря 2012 року потрапив німецький військовий льотчик Еріх Хартман. Окрім того, що йому в квітні виповнилося б дев’яносто, дізнався й таке: «Визнаний кращим асом Другої світової війни: 1400 бойових вильотів, 800 повітряних боїв, 352 збитих літаки. Авіаційна частина, в якій він служив, з 19.10 по 31.10.43 дислокувалась у Кіровограді; з 7.01 по 9.01.1944 – у Малій Висці; з 10.01 по 22.021944 – у с. Новокрасне Маловисківського району. У небі Кіровоградщини збив 20 радянських літаків. 2.03.1944 впродовж дня встановив особистий рекорд: 10 літаків. За це досягнення був нагороджений Лицарським Хрестом з дубовими листками» (виділення В. Боська. – Авт.). Так і хочеться вигукнути: от молодець Хартман! Як він збивав наших – по десятку відразу!

Не знаю, чи варто було автору так захоплюватися майстерністю німецького аса Е. Хартмана з чисто етичних міркувань, однак сумнівним є тут і аргумент на користь об’єктивності. Легенди про героїзм цього пілота перекочовували з книги в книгу, з публікації в публікацію, насичений ними й Інтернет, однак сьогодні все більше й більше з‘являється свідчень про те, що приписками займалися й педантичні німці. Хоч повітряні перемоги нібито фіксувалися на фотоплівку, мало хто звертав на неї увагу, коли відступали, коли було зрозуміло, що вій-
ну програно. А ще дослідники встановили, що за збиті літаки виплачувалися чималі преміальні, якими бравий ас… охоче ділився з техніками, штабістами. Ось так! Звідси, мабуть, і таємниче зникнення наприкінці 1943 року другої льотної книги Хартмана, до якої заносилися його перемоги, й такі вражаючі здобутки в небі.

Малоймовірним є й збиття Хартманом в один день 10 радянських літаків, адже на час встановлення ним «особистого рекорду» радянські військові льотчики вже домінували в небі й навряд чи можна було їх розстрілювати як неоперених горобців. На підтвердження існування вигадок наведу інший відомий приклад. Шостого листопада 1943 року після 17-хвилинного бою над озером Ладога інший німецький ас Рудорффер оголосив про знищення ним 13 радянських машин. Знайшовся Хома невірний, який поцікавився, як Рудорффер може підтвердити цей факт, і той відповів: «Звідки я знаю? Всі тринадцять російських літаків впали на дно Ладоги».

Є й інші постаті, притягнуті в календар, так би мовити, за вуха. В цьогорічному випуску натрапляю на Ахто Леві, естонського письменника. Його зв'язок із нашим краєм полягає в тому, що, відбуваючи покарання за тяжкі кримінальні злочини (в т. ч. за вбивства), в 1954 році тимчасово знаходився у кіровоградській в’язниці. Чи й не зв'язок?

В анотації календаря на нинішній рік зазначається, що «11-й випуск альманаху містить відомості про ювілей понад 300 визначних особистостей як минулих часів, так і сьогодення». Тільки чи можна вважати ювілеєм 35-річчя і 40-річчя – ось у чому питання. А таких «ювілярів» знайдеться з добрий десяток. Та й навряд, що всі вони є «визначними особистостями», як і загиблий у двадцять три роки старший лейтенант – «військовим діячем».

Враховуючи, що «Історичний календар Кіровоградщини» є авторським, можна було б покластися на автора – хай відповідає. Якби не кілька моментів. Про один з них я вже згадав: календар – це джерело інформації, і тому він має бути точним. Другий – календар видається під егідою таких поважних установ як Департамент освіти і науки Кіровоградської облдержадміністрації та комунальний заклад «Кіровоградський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського». Невже для них немає значення, про кого і як розповідається в календарі? І третій – календар видається за фінансової підтримки обласної держадміністрації та обласної ради, точніше, за кошти платників податків, а це вже робить його не тільки авторським.
Як можна уникнути згаданих недоліків і зробити календар справді солідним виданням? Покладатися на одних тільки рецензентів (хоч вони й люди поважні), як бачимо, не достатньо. А тому варто створити редакційну колегію з фахівців, які б, як і автор, мали відповідати за зміст.

Валерій М‘ЯТОВИЧ