ІСТОРІЯ

Вінок з України

Тоді в академії (а тільки так неофіційно називали свій інститут його «аборигени») українського поета і художника шанували.

Кожного приїзду до Ленінграда я заходив у його меморіальний музей, що при ній, точніше – музей-квартиру, відтворену за спогадами сучасників, де було зібрано атрибутику митця, графічні й живописні твори Шевченка, видання його поезій. На одному зі стендів, серед портретів друзів і «наставників» поета, містився тоді й барельєф «неистового Виссариона». На той час я вже встиг прочитати монографію Маріетти Шагінян, де вона делікатно спростовує офіційне твердження про «благотворний вплив на революційність Тараса Григоровича російських революціонерів-демократів», зауваживши: хто на кого мав впливати насправді – різночинці, люди вільні, хоч і не багатого роду, чи вчорашній кріпак, який пройшов усі кола пекла? Знав і характеристику поета Бєлінським: «...Здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацькому... Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше». Тому, вказавши якось доглядачці музею на цей барельєф, зауважив, що йому тут не місце. На що вона, знітившись, відповіла: «Вы не первый мне об этом говорите. Действительно, ему здесь не место. Но экспозицию разработал Институт русской литературы...».

Щоб принизити Шевченка, його очернителі, кожен по-своєму, повторюють Бєлінського. Їхні ж опоненти нерідко «по-ведмежому» виправдовують поета: мовляв, за такого життя, яке випало Кобзареві, мимоволі зап’єш. Заспокою одних і інших: Шевченко не був гірким п’яницею. Він і справді любив перехилити чарчину, як водилося і водиться серед чоловіків, зокрема у мистецьких колах. Але це не позбавляло його ні розуму, ні честі. Шевченка приймали у кращих петербурзьких домах, його товариство складали відомі літератори, художники, музиканти, він мав дружні стосунки із сім’єю віце-президента Академії мистецтв графа Толстого, про яку писав, що «сердечніше і радісніше мене не зустрічав ніхто», дружив із Гулаком-Артемовським, який присвятив поету свою пісню «Стоїть явір над водою»... І на доказ того, що Тарас Шевченко таки не був п’яницею, нагадаю один документ – Диплом, у якому говориться: «С.-Петербургская императорская Академия художеств за искусство познания в гравировальном искусстве признает и почитает художника Тараса Шевченка своим академиком, с правами и преимуществами, в установлениях академии предписанными. Дан в С.-Петербурге за подписанием президента и с приложеним печати 1860 года октября 31 дня». Тобто за чотири місяці до його смерті. Той, хто бодай щось знає про техніку офорту, якою користувався Тарас Григорович, прекрасно розуміє: руки пиятика не здатні до такої тонкої роботи. А Шевченко володів нею бездоганно і до кінця життя. Що засвідчує останній графічний портрет його роботи – архітектора Івана Горностаєва (січень-лютий 1961 року), який він не закінчив через загострення хвороби і смерть.

Чому я написав про це? Після «епохи бронзи», коли наші уявлення про національних велетів не сягали далі їхніх портретів і пам’ятників, прийшло усвідомлення необхідності їх «олюднення», сприйняття як живих людей – з їхніми поглядами, пристрастями, звичками, чеснотами і гріхами. Однак далеко не всі роблять це з чистим сумлінням. Одні ґрунтовно досліджують життя великих, як, наприклад Іван Дзюба у праці «Тарас Шевченко», інші ж смакують «полуничкою» і плітками навколо них. А є ще й відверто антиукраїнська пропаганда, головним чином на російських сайтах, пов’язана з іменем нашого генія. Вистачає й власної «бузини». Про що не слід забувати, читаючи або чуючи сумнівні «одкровення» деяких авторів.

Не знаю, як в академії ставляться до пам’яті про українського поета нині. А у ті часи, про які я згадав, щоліта на ручці дверей музею-кімнати Тараса Шевченка висів вінок із польових квітів. Привозили його з України студенти-заочники. Він пахнув чебрецем і м’ятою. Його не знімали, доки він не засихав остаточно.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ, м. Кіровоград
На знімку: «Судня рада» - один із офортів Т. Г. Шевченка, виконаний в березні-травні 1944 року.