ІСТОРІЯ

Дві долі села Подорожнє: знаний краєзнавець із Кіровоградщини підготував до друку історичну розвідку

Цього року неодноразово доводилося писати про нові краєзнавчі книжки місцевих авторів, що вже побачили світ у тому чи іншому видавництві. Втім, є й такі, що досі чекають на свого видавця вже напевно у році новому, хоча давно готові до друку.

Як ось праця «Дві долі села Подорожнє» відомого краєзнавця й журналіста зі Світловодська Владистава Журавського, котра поки що існує тільки в рукописі.

Дослідження привертає увагу насамперед тим, що минуле Подорожнього – здавалося б звичайного села, – показане на фоні чи не всієї історії України: починаючи від  перших найдавніших поселень людини в «межиріччі Дніпра і нижньої течії  Тясьмину», Київської Русі, доби козаччини, наступних знакових подій, що відбувалися в нашому краї, й аж до наших днів. Від «Притясьминня в далекому минулому», де мова йде про археологічні культури, які залишили слід поблизу теперішнього Подорожнього, до «Крилова й Крилівщини» та власне заснування села, початок якому триста тридцять років тому дало сусіднє козацьке містечко Воронівка. На думку Владислава Журавського воно «одержало назву Подорожнє, бо розташувалось не на Дніпрі чи Тясьмині, а по старій дорозі з Крилова на Чигирин». Автор звертає увагу на те, що «село Подорожнє з кожним роком зростало, впорядковувалося, кількість його жителів постійно збільшувалася. У 1808 році тут налічувався 81 двір і мешкало 919 жителів». Розповідає він і про найближчі населені пункти, зокрема про «старе село Чаплище, що сусідило з Подорожнім», бо входили вони до Чаплищанської волості разом з Самусівкою, Воронівкою і Тарасівкою. В главі «На порозі ХХ ст.» йдеться про перенесення центру волості до Подорожнього. На той час «Подорожненська волость об’єднувала одне містечко, чотири села й три сільця (або «дєрєвні», тобто поселення, що не мали церкви – прим. В.Ж.)». Про Українську революцію на території волості розповідається в главі «В боротьбі за краще життя (1917-1922 рр.)». Важливо, що з неї в подальшому кожна нова глава закінчується архівними знахідками під заголовком «Говорять документи», які наочно передають дух епохи.

З 1923 року нова територіально-адміністративна реформа відводить Подорожнє до складу Новогеоргіївського району. «На березень 1926 року в селі Подорожньому було 738 господарств з населенням 3489 душ, з них жінок – 1815. За національним складом у селі мешкало 3475 українців, 2 росіян, 12 євреїв. За соціальним складом: бідняцьких господарств значилось 522, середняцьких – 190, міцних середняків – 24, заможних – 21». Невдовзі колективізація, голодомор та масові репресії змінили село. Про це в книзі йдеться не лише від першої особи автора, але й мовою спогадів та офіційних документів. Чимало місця відводиться селу Подорожньому у передвоєнний період та роки Другої світової війни. Розповідаючи про запеклі бої за Дніпро, автор звертає увагу на те, що з Кременчука гітлерівців вибили ще наприкінці вересня, а ось сусіднє Подорожнє вдалося визволили лише 9 грудня 1943 року! Нелегкою виявилась і описана післявоєнна відбудова на селі, де продовжувалися експерименти з варіантами колективного господарювання.

Втім, як на мене, особливо має вразити майбутнього читача глава «Переселення. Трагедія Наддніпрянських сіл і людських доль». Тоді «у короткі терміни  мали спорудити чергову в країні  «будову комунізму» - Кременчуцьку гідроелектростанцію і поряд з нею  селище гідробудівників, яке невдовзі стало містом Світловодськом. При цьому під затоплення водосховищем потрапляли тисячі гектарів  прибережних земель як з лівого, так і з правого  берегів Дніпра». Тут Владислав Журавський спирається як на власні дослідження, так і на матеріали нещодавно випущеної книги Олега Бабенка та Івана Петренка «Нове наше море. Сторінки історії будівництва Кременчуцького гідровузла». Зокрема, краєзнавець пише, що «лише у нашій області під затоплення потрапили 25 населених пунктів разом з районним центром Новогеоргіївськом, а це загалом 6170 дворів, 11 колгоспів, 354 сім’ї, які проживали в комунальних будинках райцентру, а також намічалося знести 425 будівель комунального фонду, з них 125 житлових будинків, 14 сільських клубів, 6 будівель сільських рад, 22 школи – 3 середні, 11 семирічних і 8 початкових, 3 лікарні, в т. ч.  районну на 75 ліжок, дільничну у селі Подорожньому на 35 ліжок та ще  чимало об’єктів соціальної і культурно-побутової сфери. А ще знести 125 господарських  приміщень колгоспів, що потрапляли у зону затоплення, і не лише знести, а й збудувати нові. А це - ферми, гаражі, млини, комори та інші об’єкти…». Зрозуміло, що місцеве населення без ентузіазму сприймало події. «І це було зрозуміло. Люди мешкали тут з діда-прадіда, кожна будівля, кожен клаптик землі политий кров’ю і потом, тут знаходилися могили їх давніх і ближчих у часі пращурів, які впродовж тисячоліть створили тут свою власну цивілізацію, будучи не лише центром, а й ядром протослов’янських племен, які і стали основою формування впродовж кількох століть українського народу, української нації. …Серед тих населених пунктів, які потрапляли у зону затоплення і підтоплення, перебував Новогеоргіївськ зі своїми сільськими околицями – Закаміння, Приліпка, села Калантаїв, Калантаїв-Польський, Подорожнє, Самусівка, Коропівка, Мала Андрусівка, Воронівка, Кириченкове, Тясьминка, Пеньківка з хуторами Булаївкою, Макаренковою і Гречихою…».

Чимало інформації подано й про пошук «нового майданчика для села Подорожнє, що зробити було не так просто. Адже придніпровська височина порізана глибокими ярами і балками. Врешті-решт  зупинили свій вибір саме на тому, де й знаходиться нині село Подорожнє.  …На нову ділянку майбутнього села райвиконком організував масові виїзди майбутніх переселенців, як тоді говорили, для наочного ознайомлення з місцевістю. І все було б добре, але вже перші переселенці зіткнулися з відсутністю у новому проектованому селі води». 

Було й чимало інших проблем. «Тяжким було і розставання селян з рідними місцями і краєвидами. Відомий в районі освітянин, теж переселенець, Василь Петрович Артеменко згадував, що прощаючись навіки з рідними місцями, жінки плакали і цілували землю, яку покидали назавжди. Про це ж пише і наш земляк, заслужений журналіст України Микола Хрієнко, родом з Новолипового: «До смерті не забуду, як падали на чорну землю зрубані яблуні й вишні в білому цвіту. Як чоловіки у чорних гумових чоботях і в страшних протигазах викопували з братської могили останки радянських солдатів, які загинули під час форсування Дніпра… Слово «переселення» для старих людей звучало тоді  майже так,  як слово «смерть»… Прощаючись з рідними оселями, люди цілували пороги й стіни». Нове село практично забудоване у 1958-1959 роках. Людей підганяли строки затоплення, районне начальство частіше лаялося, ніж допомагало. Коли ж до певного встановленого строку люди не встигали побудуватися і перебратися на нові місця, їх старі будівлі руйнувалися бульдозерами, дерева вирубувалися, все ламалося, крушилося, стиралося з лиця землі. Це була справжня трагедія не лише затясьминських сіл, а й людських доль. Вона ще довго ятрила серця багатьох переселенців із затоплених сіл».

Описано в краєзнавчому дослідженні й створення та функціонування Золотарівського лісництва. «Територія нинішнього Подорожнього зусібіч оточена лісовими масивами. З північного заходу село прикриває майже 100-гектарний лісовиймасив, у центрі якого міститься  заповідне урочище «Барвінкова і Тюльпанова гора» площею 5,2 гектари. З південного сходу - Бакаєве урочище, площею 167 гектарів. Є й інші лісові масиви більшої чи меншої площі. А ще у центрі села - гарна паркова зона, улюблене місце відпочинку жителів. Усі ці лісові урочища створені людськими руками, мають природоохоронне, ґрунтозахисне і протиерозійне значення».

У рукописі книги, над якою відомий журналіст і краєзнавець Владислав Журавський працював протягом багатьох років, на основі різноманітних історичних джерел, зокрема, архівних матеріалів, зібрано чимало цікавих і важливих фактів, пов’язаних з минулим давнього села Подорожнє та його жителів. Тому є надія, що книга таки побачить світ і стане в пригоді не лише краєзнавцям та історикам, але, в першу чергу, підростаючому поколінню.

Федір Шепель