ІСТОРІЯ

Чорнобиль для нас ніколи не буде минулим

Леонід Васильович Гришков (на знімку) очолював паспортне відділення Поліського РВ МВС, коли вибухнув четвертий реактор Чорнобильської АЕС.

З першого ж дня брав учать в охороні громадського порядку, в евакуації людей, які опинилися в небезпечній зоні. Нині він мешкає в Кіровограді. На пенсію вийшов з посади старшого уповноваженого з особливо-важливих справ штабу УВС Кіровоградської області, полковник міліції запасу. Багато уваги приділяє громадській роботі, захисту прав чорнобильців. Вважає, що Чорнобильська трагедія для всіх, хто її пережив, ніколи не буде чимось минулим. Сьогодні ми починаємо публікацію його спогадів про події тридцятирічної давності.

Із записок очевидця
1. А в місті гуляли весілля
Для співробітників Поліського райвідділу внутрішніх справ (Київська область) Чорнобильська трагедія розпочалася ще за кілька днів до вибуху четвертого реактора. Тепер можна робити різні припущення, але тоді ніби хтось знав, що станеться щось жахливе, й розпорядився провести навчання.

22 квітня о другій годині ночі мене розбудив дзвінок чергового. Оголошувався терміновий збір особового складу, причина – нібито в місті Прип‘яті розпочалися масові заворушення. За п'ятнадцять хвилин я вже був у райвідділі, а невдовзі наша група в кількості тридцяти працівників виїхала на місце «події».

До Прип‘яті із селища Поліського – 50 кілометрів. На той час у місті жили 55 тис. чоловік, середній вік – близько 26 років. За півтора кілометра від нього знаходилася ЧАЕС, за вісімнадцять – місто Чорнобиль. На ЧАЕС працювали вже чотири блоки, п’ятий і шостий будувалися, а всього там мало бути дванадцять блоків.

В Прип‘ятському райвідділі нас разом з колегами з інших районів зібрали у ленінській кімнаті. Керівництво УВС повідомило, що це навчання, й наказало охороняти громадський порядок у місті. Кожна група мала своє місце дислокації, де й відбувалися навчання, які тривали до п’ятнадцятої години.

Через два дні – знову нічний дзвінок чергового з райвідділу: збір особового складу, аварія на ЧАЕС. Цього разу нам видали протигази, засоби хімзахисту. В Прип‘ятському МВ навчання проводили працівники цивільної оборони на чолі з тодішнім головою Київського облвиконкому Іваном Степановичем Плющем. Відпрацьовували евакуацію мешканців міста. Навчання тривали до шістнадцятої години.

Коли на початку третьої години ночі 26 квітня 1986 року в черговий раз мене підняли по тривозі, я обурився, мовляв, скільки можна, до того ж вранці о восьмій у мене прийом громадян. Черговий відповів: цього разу все по-справжньому, сталося щось жахливе, бо вже всі пожежники поїхали на станцію. Як пізніше з‘ясувалося, коли організовувалися навчання, на ЧАЕС тривала підготовка до експерименту на восьмому турбогенераторі четвертого енергоблоку. 26 квітня, о першій годині 23 хвилині щось не спрацювало, і реактор вибухнув.

Згідно із завданням, на наш райвідділ покладалася охорона громадського порядку в місті, а якщо точніше, то ми не повинні були випускати приватний транспорт. Зрозуміло, що того дня наслухалися чимало не зовсім приємних слів від мешканців міста, а під вечір в місто почали прибувати хімічні війська.

При перевірці нашого одягу на радіоактивне забруднення нам сказали: нічого страшного. Обдули струменем повітря з автомобільного компресора, чоботи помили водою, ось і все знезараження.

А місто жило своїм життям, ніби нічого й не трапилося. Хоча уже не працював телефонний зв'язок, радіо, закрили автобусний і річковий вокзали. Це все, що змогла зробити влада для людей…

Оскільки був вихідний день, у місті гуляли п’ять весіль, на стадіоні проходили обласні змагання з велоспорту, а на ставку-відстійнику АЕС зібралося чимало рибалок. Клювало напрочуд добре, тож ледь не доходило до бійки з рибалками, бо вони не хотіли залишати облюбовані місця.

Ночували ми в автобусі. Стояла спека, дихалося важко, ми часто виходили, щоб схопити ковток прохолодного повітрям. А воно вже було насичене запахом йоду, і це породжувало неприємні передчуття.

Нарешті надходить повідомлення: все населення міста треба евакуювати на кілька днів. До нас звернувся генерал Войцехівський: «Синки! Немає нічого страшного! Я ж тут, і живий!». Оце і все, що ми почули від високого начальства.
27 квітня з Києва прибули 1100 автобусів. Людям сказали, що їх виселяють в Поліський район всього на три дні – доки дезактивують місто. До двадцятої години місто фактично спорожніло.

Ми супроводжували колону, що розтягнулася на тридцять кілометрів. Поліське відразу прийняло понад 24 тис. прип‘ятчан. А в ЗМІ в ті дні повідомлялося, що на заражених радіацією територіях на високому рівні ведеться медична робота, місцевому населенню видаються протирадіаційні препарати. Це була брехня, потрібних препаратів не було в аптеках, ними не забезпечували навіть тих, хто перебував у Прип‘яті.

Насправді про здоров‘я людей турбувалися мало. Скажімо, автобус, яким нас возили в Прип‘ять, ніхто не здогадався перевірити на радіацію, і ще два тижні використовували на маршруті Поліське – Київ, аж поки в середині травня на посту дозиметричного контролю поблизу Києва не виявили, що через високу радіацію він для цього непридатний. Або таке. Нас не попередили, що радіація накопичується в обмундируванні, й ми привозили його додому, де були маленькі діти – такий ось незвичний «подарунок» від батьків.

Продовження буде