ІСТОРІЯ

Чорнобиль для нас ніколи не буде минулим (2)

Леонід Гришков

Продовження. Початок у № 14(88)

2. Відселяли переважно вночі

Коли я повернувся додому, в нашій квартирі вже жили дві родини з Прип‘яті. Переселенців прийняла практично кожна сім‘я селища. Ділилися з ними останнім. Тоді ніхто й гадки не мав, що згодом і нам доведеться переселятися в інші краї, що «мирний» атом вижене нас із місць, до яких ми прикипіли душею і серцем.

Але то буде потім, а тоді в Поліському почалися післяаварійні будні. Виявляється, радіа-ційний фон у тисячі разів перевищував фон мирних часів, і ніхто не бив на сполох, навпаки нас переконували, що нічого не сталося. Навіть першотравневу демонстрацію не відмінили. Яке кощунство!

Уже Полесское и Киев
в Первомае,
А о взрыве – ноль,
и праздник – дут.
Детишки, дяденькам
махая,
Перед трибунами идут.
Це рядки з мого записника. До слова, осмислюючи пережите, я ще не раз фіксуватиму свої емоції у віршованій формі, а згодом і видам написане окремою збіркою – хай майбутні покоління не забувають про страшну трагедію й роблять усе, щоб вона
не повторилася…
Нарешті всередині травня з нашого району вивезли дітей дошкільного і шкільного віку з мамами. Поліське залишили й переселенці з Прип‘яті. Організація, супровід покладалися на нас, міліцію.

Тим часом селище дезактивували. Два тижні дивізія протихімічного захисту з Прибалтики мила житловий сектор, вивозила все, що «фонило». Було замінено дахи на всіх будівлях, паркани, зрубано радіаційні дерева, кілька разів заасфальтовано вулиці.
Як стане відомо згодом, усього того не варто було робити, бо ще перша радіоактивна хмара накрила Поліське і дві третини району, зробивши життя там неможливим. Навіть нині забрудненість грунту й повітря в селищі в десять разів вища, ніж у Чорнобилі, що підтверджено документально.

Почали відселяти мешканців сіл. Робилося це переважно вночі, аби, мабуть, американці не зафіксували своїми супутниками. До Поліського черга не доходила.

Я займався відселенням жителів Луб‘янки, Весняного, Бовища, й одного разу став свідком такої картини. Військові автомобілі безперестанно поливали дорогу Поліське-Прип‘ять-Чорнобиль, щоб не піднімався в повітря радіоактивний пил. Водії працювали в засобах захисту, а в цей час, обабіч дороги колгоспники колгоспу імені Куйбишева… сіяли ярину. На жодному з них навіть примітивного респіратора не було. Радіоактивний пил стояв стовпом. Водіїв поливальних машин згодом визнають ліквідаторами, а колгоспники ще багато років змушені будуть добиватися, щоб їх вважали потерпілими.

Якось один із секретарів обкому партії зробив нагінку начальнику обласного управління МВС за те, що нібито на КПП нашого району панує безлад – він проїздив і все бачив. Зрозуміло, начальник обласного управління зробив нагінку начальнику нашого райвідділу. Організували перевірку, потім з‘ясувалося, що секретар обкому просто переплутав Чорнобильський район з нашим. У мене народилися такі рядки:

Нас долго заверяла
партия, что все в порядке,
Что покидают город люди
на три дня,
Словно с детьми,
они играли с нами в прятки,
А получилась, извените,
обыкновенная… фигня.

Першого травня, після демонстрації, в Поліському продавали спиртні напої на кожній вулиці. Пішла чутка, що радіацію можна перемогти з допомогою алкоголю. Розпочалися масові п’янки, дехто перебирав зайвого, правоохоронці ж мали забезпечувати порядок. А напередодні на станцію Вільча прийшов ешелон зі свинцем. Для його перевезення в Чорнобиль потрібно було не менше сотні КАМАЗів. Кинулися збирати водіїв, а вони майже всі ледве стояли на ногах. Свинець потрібен був для заглушки реактора, тому інспекторам ДАІ довелося контролювати рух кожної машини.

Невдовзі влада зрозуміла, чим загрожують масові пиятики, і ввела «сухий закон». Тобто з однієї крайнощі вдарилася в іншу, і як результат – в середи-ні літа 86-го трилітрова банка самогону коштувала сто карбованців – середній місячний заробіток жителя Поліського.

Продовження в наступних випусках