ІСТОРІЯ

Чорнобиль для нас ніколи не буде минулим (3)

Закінчення. Початок у № 14 та 15. Із записок очевидця

3. З відселенням не поспішали

На допомогу нам у Поліське прибули працівники інших райвідділів. Переважно ті, що проштрафилися, мали стягнення тощо. Через певний час їх повертали на місце постійної служби. При цьому їм передбачалися відрядні, подвійні й потрійні оклади, безкоштовне харчування, один день перебування в зоні зараховували за три. Ми ж постійно жили й працювали на найураженішій території й нічого з того не мали, бо ми не були у відрядженні. Жодних пільг, доплат нам, як і всьому місцевому населенню.

Наш район мали б виселити в першу чергу, оскільки його накрила найбільша радіація, але влада не поспішала це робити з чисто політичних міркувань. Уже були відселені міста Прип‘ять і Чорнобиль, селище Народичі Житомирської області, і це подавалося світові як завершення боротьби з наслідками катастрофи, то про яке ще відселення могла йти мова? Як секретар партійної організації райвідділу я по кілька разів на тиждень бував у райкомі партії й не з чуток знав, чому так відбувається.

Аби заспокоїти населення, за сто тридцять кілометрів підвели газ, перекрили всі дахи, збудували п’ять п’ятиповерхових будинків, середню школу з плавальними басейнами, банно-пральний комбінат, магазини, районну лікарню.

Лише в 1989 році Кабінет міністрів УРСР прийняв постанову про відселення селища Поліського та ще 25 населених пунктів району. Це був найсильніший удар по нервовій системі, по психіці. Але оскільки рівень радіації не падав, а по цезію, стронцію, плутонію перевищував критичну межу, всі змирилися й налаштувалися на переселення.

Розпочалося воно лише наступного року. Я ж покинув Поліське тільки на початку квітня 1991 року. Характерна деталь: забираючи свою медичну книжку, виявив, що в ній немає жодного запису про стан мого здоров‘я, про результати аналізів крові, що робилися щотижня, про те, що я перебував у зараженій зоні. Виходило, що всі п’ять років я жив і працював у нормальних умовах, що ніякої катастрофи не було. Як пояснили мені в поліклініці, всі дані забрав інститут радіології в Москву. Тобто фактично ми були піддослідними кроликами.

Найтяжче усвідомлювати, що такими ж піддослідними кроликами були й діти. Замість того, щоб відселити їх в першу чергу, для них поставлялися продукти, про які до того ми тільки чули. Школярам давали червону й чорну ікру, апельсини, банани тощо. Пригадую, як мої сини (на момент аварії одному було п’ять, а іншому шість років) відмовлялися їсти ікру, бо вона їм не подобалася. У багатьох дітей з носа йшла кров. Люди не витримували морально. Збиралися на мітинги біля райкому партії з лозунгами. Запам‘ятався один з тих лозунгів, написаний в дусі будівників комунізму: «Все найкраще дітям: цезій, стронцій, плутоній!». Ми забезпечували порядок на мітингах, але душею були з їхніми учасниками.

Виселення розтягнулося на одинадцять років. Згідно з даними, які маю, з моменту аварії померло майже п'ятнадцять тисяч мешканців району, але не стільки від радіації, скільки від стресу, викликаного зміною місця проживання. Нині в колись квітучому районі мешкає всього дві сімї. Все тут заросло лісом, навіть дороги – ні проїхати, ні пройти.

Для переселення ми з дружиною обрали Олександрію. Там жила її мати й наші діти, яких вона забрала до себе в 1990-му році. Але в Олександрії вільних квартир не було, й ми погодилися на Кіровоград, де я продовжив службу в обласному управлінні МВС. Звикати до нового місця було не складно, бо всюди відчували підтримку й доброзичливе ставлення колег, сусідів. Хоча траплялися іншого плану люди.

Коли з ордером, виданим Кабінетом міністрів на пільгове отримання житла, я приїхав з Поліського в Кіровоград, у житловому відділі міськвиконкому (зараз там знаходиться обласна телерадіокомпанія), нарвався на елементарне чиновницьке хамство. Неначе не я ліквідовував наслідки аварії на ЧАЕС, не жертвували своїм здоров'ям заради здоров'я інших. Я був у міліцейській формі, бо поїхав відразу після чергування. Начальник відділу, здається, його прізвище починалося на букву «Ш», грубо виставив мене за двері, нічого не пояснивши. Я почекав у коридорі з півгодини, й оскільки мав того ж дня виїхати назад, зайшов до кабінету знову. Ш. здивувався моїй настирливості й, не спитавши, з якого я питання, кинув: «Завтра прийдете!». Я йому: «Шановний! Ви знаєте, звідки я приїхав?! Я приїхав з пекла, із зони, і я там працюю. Мені треба здати документи й почути, коли я можу переселятися». «Що ви розкричалися? – підвищив голос чиновник і додав: – Я тут усе вирішую! Вийдіть!». Не знаю як так сталося, рука моя потягнулась до кобури. Я не думав діставати зброю, але цього жесту було достатньо, щоб чиновник-хам блискавично змінив тон розмови. Він натиснув на дзвінок. Зайшла працівниця. «Прийміть у цього чоловіка документи», – сказав їй Ш. За кілька хвилин я вже добирався на автовокзал, щоб їхати в Поліське.

Через п’ять років, в 1995-му, я вийшов на пенсію за станом здоров'я у званні полковника. Мене визнали інвалідом, призначили мізерну пенсію. Іншим колегам, з якими забезпечували правопорядок і відселення жителів Поліського району, пощастило ще менше. Їх не визнавали учасниками ліквідації аварії, й мені довелося допомагати їм відновлювати справедливість.
Про Чорнобильську трагедію не хотілося б думати, але це вище моїх сил – занадто багато було пережито. Для мене, і тисяч таких як я, Чорнобиль ніколи не буде минулим, він у наших думках, в наших спогадах, в нашій крові.

Леонід ГРИШКОВ, полковник міліції у відставці