ІСТОРІЯ

Іван Крапивко: Вижити можна було, лише підтримуючи один одного

У свої дев’яносто три Іван Крапивко (на знімку) добре пам’ятає тридцять третій рік, коли рятувалися від голодної смерті. Пригадує, як восени шукав у полі картоплю й варив суп для батьків і меншого братика. Ті лежали на дерев’яних лавах, неспроможні навіть підвестися. Власне завдяки йому всі вижили.

В армію його призвали в 1939-му. Вдома, крім рідні, залишилася дівчина Олександра, з якою він товаришував ще зі школи і яка обіцяла його чекати. Танковий полк – Іван Федорович навіть пам’ятає його номер – 188 – до якого потрапив, дислокувався у білоруському селі Лещанеці. Початок війни теж не стерся з пам‘яті.

– У суботу 21 червня 1941 року нас привезли на польський кордон і поселили в нових двоповерхових дерев’яних казармах, – згадує ветеран. – Відчували, що має щось статися, але що саме – не знали. Вранці наступного дня нас розбудили залпи гармат, танків, ревище німецьких літаків. Вибігли майже роздягнутими на вулицю й почули, що треба відступати, бо командири втекли разом зі зброєю.

Їх зібралося чоловік дванадцять. У спідній білизні, беззбройних. Йшли лісом, та вже на третій день в одному з кар’єрів, неподалік села Барановичі, потрапили в полон.
Спочатку Іван Крапивко разом з іншими утримувався в концтаборі на території Польщі, потім їх доправили в Німеччину. Про перебування в одному з тамтешніх таборів, що знаходився неподалік кордону з Голландією, згадує як про найжахливіші часи свого життя.

– То був барак зі стічною канавою посередині, яка служила нам за відхоже місце. Ми лежали на цементній підлозі, щільно притулившись один до одного, щоб не замерзнути. Крізь відчинені двері залітав холодний вітер. Крім того, нас мучив голод. Нас годували вареною бруквою, яку попередньо подрібнювали навіть не очистивши від землі. Хліба на добу на двадцять чоловік видавали всього вісімсот грамів. Вижити можна було за єдиної умови: підтримки один одного. Коли хтось із нас починав хворіти і не міг підвестися, його годували товариші, підтримували, коли йшли на роботу, інакше б розстріляли, – розповідає Іван Федорович.
Вони рили траншеї, прокладали каналізацію в містах Ротвалі, Баден-Вюттербургу, Штутгарді, Ехінгені. Аби краще працювали, німецькі вартові взимку примушували їх знімати верхній одяг.

Одного разу Іван захворів настільки сильно, що втратив свідомість. Його сприйняли за мертвого й витягли з бараку. Прийшов до тями від роси, що капала зі стіни. З останніх сил, переповзаючи через трупи, повернувся в барак і залишився живим.

З полону у 1945 році його звільнили американці. В пересильному таборі «Цосен» радянський енкаведист, намагаючись розпізнати зрадників, ставив полоненим запитання і визначав їхню подальшу долю. Івану Крапивці пощастило: його направили працювати на авіаційний завод у Мінську. Додому, в село Шаповалівку на Чернігівщині, повернувся лише в 1947-у. Там його вже поховали, про що свідчило викарбуване ім’я у списку безвісти зниклих ще на початку війни. Про те, що він загинув, писалося і в місцевій газеті, але доля виявилась до нього прихильною. З‘ясувалося, Олександра продовжувала чекати свого нареченого навіть після війни.
Вони побралися й спочатку жили в рідному селі, але тавро полоненого робило свою чорну справу. Змушені були шукати прихистку то в одному, то в іншому місці. Добре, що дружина, Олександра Степанівна, як дитячий лікар усюди була потрібна. А він їхав за нею. Побували і на Уралі, і в Рибінську. Останні 25 років, до виходу на пенсію, Іван Федорович столярував на автотранспортному підприємстві в Тернополі. Нині подружжя мешкає в Новоукраїнці, до якої їх запросив син Олександр. Частими гостями в родині стареньких є син, онуки та сусіди, які поважають подружжя за його гостинність, душевну щедрість та готовність прийти на допомогу.
Івана Федоровича неодноразово відзначали за сумлінну працю, за старанність, але де б він не жив, які б слова вдячності не лунали на його адресу, йому ніколи не забути пережитого. Особливо війни, на яку він пішов солдатом, а повернувся військовополоненим…

Олена КОМІСАРЕНКО