ІСТОРІЯ

Про олександрійський циклодром та «Кобзар на мотоциклі» (ФОТО)  

Ось уже і березень промайнув. А яким він був понад століття тому в нашому краї? Зокрема, в Олександрії.

Дослідження біографій місцевої родини Малошийченків з фрагментами спогадів одного з ініціаторів заснування тутешнього краєзнавчого музею Федора Мержанова допоможуть це уявити.

Серед інших вподобань і розваг олександрійців початку ХХ століття, помітно виділявся велоспорт. Федір Мержанов стверджував, що саме тоді в Олександрії побудували арену для змагань велосипедистів – циклодром. Знаходився він на сучасній вулиці 6-го грудня, котра пролягла поміж інших двох міських артерій: Бульварної та Діброви. Гадаю, що згаданий об’єкт знаходився за будинком, де мешкала відома родина Чижевських, тобто – біля центрального олександрійського Бульвару. Завдячуючи оголошенням та реклам «Театрального листка», який виходив колись в Олександрії, мені не так давно вдалося віднайти інформацію, що відкриття «ЦИКЛОДРОМУ» в нашому місті  відбулося 15 березня (тобто 28 березня за новим стилем) 1911 року.

Певно, що змагання на спеціальній арені популяризували розвиток велоспорту. Адже, як уточнює Федір Мержанов, власні ровери в Олександрії мали не так вже й багато людей. Насамперед, «кусалася» їх вартість. Веломашини «Дукс», «Енфільд» та інші випускалися за кордоном. А тому й коштували від 120 до 160 рублів. Але то не ставало перепоною для переважної більшості любителів велоспорту, котрі задовольнялися послугами місцевої прокатної станції.

Понад те. Як з’ясовується з автобіографії поета, прозаїка, перекладача, драматурга, кінооператора доби «ростріляного відродження» Леоніда Малошийченка (мав літературний псевдонім Леонід Чернов) у 1915-1916 роках в Олександрії «…був період АОЛВ (академії олександрійських велосипедистів), якогось шаленого, неприродного захоплення велосипедом, надзвичайних компанійських велосипедних поїздок по Україні». Серед любителів таких поїздок був і сам Леонід. Повертаючись влітку до Олександрії з Кишинева, де він в той час проживав у рідного дядька - губернського секретаря Миколи Малошийченка, Леонід «з головою поринав у степи». «Які пригоди! .. Яка чарівна мана!.. скільки проколених шин, скільки розбитих колес і сердець!». Чи був велосипед у власності Малошийченків, чи він брав його на прокат? Історія про це замовчує.

Втім, ще раніше, Леонід Малошийченко загорівся не менш палкою пристрастю. Коли йому виповнилося тринадцять (народився він 15 січня 1899 року), батько Кіндрат Малошийченко вперше посадив сина на мотоцикл, наказавши їхати. І він поїхав. «З того часу на все життя я закохався в мотоцикл».

Розповідаючи про 1926 рік, Леонід Малошийченко згадує, як його покликали до Ленінграду друзі по перу та наречена. То був час, коли він «остаточно розірвав з російським імажинізмом, твердо й назавжди розпрощався з друзями-імажиністами, - і в компанії з нареченою та мотоциклом поїхав на Україну, до батька в Олександрію». В тому автобіографічному описі є невеличка деталь про «чортопхайку» Малошийченка: «Мотоцикліст спокійно й легко взяв жінку на руки, посадив у кабіну мотоцикла». Отже, мотоцикл поета мав коляску. Як стверджують спеціалісти, на фото тієї пори, він схожий і на «Харлей» чи «Індіан».

«Отже, коли ви побачите людину у вигляді молодого капітана далекої плавби, що однак у футлярі несе дорожню машинку для друку, – зауважував літератор,–  або, ще краще, коли ви побачите людину, що, маючи всі вищезгадані ознаки і хорошу європейську поставу, буде зі скаженим захопленням доводити гурткові письменників про незрівняну красу і насолоду їздити на мотоциклі, - то знайте, що це вже дійсно я, Леонід Чернов, що маю зараз на Україні цілком випадкове таке російське прізвище, бо справжнє у мене – Малошийченко».

Леонід Чернов-Малошийченко неординарна особистість. Останні роки свого життя він проживав у Харкові. Багато друкувався, організував українське радіомовлення, створив перші радіофейлетони та радіо- …фільми (!), їздив на мотоциклі, агітуючи за «Автодор». Свою найповнішу збірку віршів хотів назвати «Кобзар на мотоциклі». Але вийшла вона у 1933 році уже після смерті автора під назвою «На розі бур»»…

В одній із його автобіографій є прекрасний опис Олександрії, рідного краю. «Одним оком дивиться вона на «Кремінчук» і Чигирин, другим на «Єлісавет», задрімала вона серед запеклих, одчайдушних, жагучих південноукраїнських степів… Я люблю південні липневі пустельні степи наші; обрій без меж; розгорнуте в безмежність бразолійне небо; пахучі жита наші; степові шляхи в житах понад могилами – степові шляхи без кінця і краю… Багато носить мене мій слухняний бензиновий кінь по тих несходимих шляхах, де колись вигравали на архаїчних конях, швендяли тисячеоспіваними волами мої нерозумні предки. І ще понесе...».

 Ольга Божко,

краєзнавиця, м. Олександрія,

фото з архіву авторки