ІСТОРІЯ

Під його руками оживає історія краю, а з нею й історія України

Так вийшло, що наша розмова з Іваном Петренком увесь час поверталася (безпосередньо чи опосередковано) до одного й того ж – нашої історичної пам’яті. Не тієї, що формувалася на основі офіційних версій, писаних для нас ще від часів «Комиссии для составления записок о древней истории...» під началом графа Шувалова і яка за якийсь десяток кілометрів на схід від Глухова пишеться ще й досі. А до справжньої, що у нас під ногами, котру потрібно на ноги підвести.

Іван Данилович – вчитель за професією, краєзнавець за покликанням. Втім, у це поняття не зовсім вкладається. Бо належить до того типу дослідників свого краю, котрі не шукають сенсацій, натомість осмислюють факти і речі на глибоко науковому рівні, у тісному зв’язку з історією всієї країни. Сьогодні він працює головним архівістом відділу археографії та використання документів Державного архіву в Кіровоградській області. А починав із досліджень старовини в Олександрівському районі.

Мене давно цікавило, чи то правда, що біля Китайгорода поблизу Олександрівки залишилися рештки якогось давнього поселення.
– Точніше, поховання, – говорить Петренко. – На півночі області, зокрема в нашому районі, представлені всі культури півдня Лісостепу.

Іван Данилович прийшов до цього висновку, ще коли учителював у школі. Самотужки почав шукати сліди прадавніх культур, артефакти. Не раз на уроки приносив то кам’яну сокиру, то скребок із кременю чи наконечник стріли. В районі Китайгорода, каже він, залишились матеріальні свідчення про племена скотарів, котрі займалися розведенням кіз. Для них вони були джерелом існування. Скотарі переганяли їх з місця на місце. Чи не звідси, зауважує жартома, пішов вираз «водити козу». Жарти-жартами, але одним із тотемів українського народу вважається саме коза, яка у християнські часи стала обов’язковим персонажем різдвяного народного дійства.

– Трипільська, черняхівська культура, скіфи, сармати... Все це наші з вами предки, – продовжує Петренко. – Ніхто нікуди не зникав, ніхто звідкілясь не з’являвся. Просто одна культура приходила на зміну іншій. Ми тут живемо без перерви останні чотири-п’ять тисяч років. І в доісторичну добу жили, і за часів княжої Русі. Китайгород у наших краях – не одинокий. Івангород, Омельгород, трохи далі, на Черкащині, Райгород... Ця місцевість була південним форпостом Русі. Між Івангородом і Бірками знайдено сліди поселення ХІ-ХІІ століть, існує легенда, ніби тут колись стояло місто-залога Біргород. Давньоруське слово «город» перекочувало у середньовіччя і пристало до сільських назв. На жаль, дослідженням цих країв ніхто ніколи всерйоз не займався, не наголошував на його минулому. Ніхто до останніх десятиліть не розповідав, наприклад, що Бірки були маєтністю Хмельницького, що Богдан тут збирав своє військо для другого походу на Польщу. А що був то не якийсь хутірець, а справді гетьманська резиденція, засвідчують знайдені тут вишукані кахлі, котрі аж ніяк не могли потрапити під солом’яну стріху.

Як у вчителя, в Івана Даниловича склався свій метод подання історії – предметний. Він широко ілюстрував уроки артефактами, не тільки сам ходив на пошуки знахідок, а й брав із собою учнів. Що не зовсім подобалося деяким колегам, приліпленим до підручника та інструкцій. І зараз не всіх влаштовує. Ворогів він не має, але «добрих людей» не бракує. Тому для нього не знаходилося часу у деяких місцевих істориків зі ступенями, щоб прорецензувати його рукописи. Хоч широко відомий учений, завідувач відділу Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Юрій Шаповал знаходив. Знаходять час для нього працівники інституту післядипломної підготовки вчителів, державного архіву, обласного краєзнавчого музею. І книги Петренка виходять у світ – про розкуркулювання та Голодомор, про боротьбу влади з церквою, німецьку окупацію, перші повоєнні роки та ін. Некон’юнктурні, аргументовані, насичені широким фактичним матеріалом. Нещодавно вийшла ще одна його книга – «Переможці». В ній зібрано короткі воєнні біографії до трьох тисяч учасників минулої війни, котрі повернулися живими, а потім pазом з усіма тяжко працювали, голодували, жили у нестатках.

Його зрозуміли далеко не всі, коли він організовував встановлення пам’ятного хреста на могилі бійців ударно-розвідувального загону Степової дивізії, які загинули разом зі своїм командиром Миколою Склярем у бою з будьоннівцями (для багатьох вони ще й досі залишаються «бандитами»). Не всі, хто б мав, допомагали, коли він, тоді завідуючий сектором внутрішньої політики РДА, очолював роботу зі встановлення пам’ятників жертвам Голодомору. Це його засмучувало, але не зупиняло. За його безпосередньої участі в Олександрівці з’являлися меморіальні дошки польському письменнику «української школи» Міхалу Грабовському, Пантелеймону Кулішу, київському цивільному губернатору Івану Фундуклію, на честь якого названо залізничну станцію, Герою Радянського Союзу Івану Календюку. Нарешті, пам’ятник Левку Мацієвичу. Його спорудили за ініціативою письменників Володимира Кобзаря – земляка олександрівців, Володимира Панченка та інших патріотів на добровільні пожертвування, зокрема київського «Земляцтва Олександрівщини».

– Хочу підкреслити головну, якщо не сказати визначальну роль Володимира Кобзаря як ініціатора і збирача коштів на пам’ятник, – каже Петренко. – Без нього нічого б не було.

Про Левка Макаровича можна говорити багато. Але задля економії газетної площі і часу наведу лише кілька рядків з Вікіпедії: «Український корабельний інженер, суднобудівник, автор проектів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів, морських аеропланів тощо, перший український авіатор (в російській інтерпретації – «русский инженер, авиатор, один из первых русских лётчиков»), громадський і політичний діяч, один із засновників Революційної української партії». Загинув у авіаційній катастрофі у 1910 році. Ховав його весь Петербург, до могили авіатора на Нікольському цвинтарі в Олександро-Невській лаврі було покладено триста п’ятдесят вінків, на громадські кошти спорудили надгробний восьмиметровий гранітний пам’ятник-колону. Коли мені трапилося там побувати у шістдесятих роках, вона ще стояла на місці. Пізніше у книзі Віктора Петракова прочитав, що наприкінці 70-х – початку 80-х при розширенні набережної Неви надгробну колону перенесли, а прах Мацієвича залишили на місці, і він... «невдовзі опинився під асфальтом проспекту Обухівської Оборони».

Здавалося, така подія, як встановлення пам’ятника Мацієвича на його батьківщині, мала б сколихнути всю Олександрівку, всю область, зацікавити офіційний Київ. Але пройшло воно якось камерно, тихо, навіть один із найголовніших ініціаторів його встановлення Володимир Кобзар на відкриття не потрапив. Не знайшлося й коштів у обласному бюджеті, щоб підтримати ініціативу громадськості. На реставрацію усипальні Раєвського – кріпосника, героя не наших воєн, знайшлися, а на вшанування українського Ікара забракло.

Петренко, зрозуміло, не один і не сам досліджує та відроджує минувшину краю. Просто, говорячи про історичну пам’ять, я спираюсь зараз на нього. Отож – про неї, пам’ять, точніше наше безпам’ятство. Моє дитинство, як практично і всіх олександрівських хлопчаків, пройшло на березі Тясмину. Неподалік від берега тоді стояв старовинний будинок з романтичними баштами і готичними вікнами. Там містилася контора цукрозаводу. І ніхто вже не пам’ятав, що то колись був маєток Міхала Грабовського, про якого ми й не чули. Я жив за якихось двісті метрів від будиночка, де народився і виріс Левко Мацієвич, та коли стояв біля його могили в тодішньому Ленінграді, навіть не здогадувався, що авіатор – мій земляк. Вже пізніше прочитав в УРЕ, що «вітчизняний (?) корабельний інженер і льотчик» народився в Олександрівці. А щоб хтось сказав тоді, що Панько Куліш бував в Олександрівці, то хай Бог милує – він же «буржуазний письменник», революційні ж демократи «різко виступали проти його реакційних поглядів». Та причина нашого провінційного безпам’ятства не від нас залежала, вона програмувалася далеко, аж у «зореносному Кремлі».

Комуністична влада як вогню боялася місцевого патріотизму. Вона прекрасно розуміла, що коли людина почне цікавитися історією свого краю, то завтра зацікавиться й минувшиною свого народу, у ній проснеться почуття національної гідності. Тому крає-знавство, що заявило про себе у 20-ті роки минулого століття, невдовзі було репресоване. Відроджуватися почало вже у 60-ті, але у чітко визначених владою ідеологічних межах. Після здобуття незалежності, здавалося б, для пробудження нашої історичної пам’яті настав золотий час. Та, як зауважив якось Володимир Яворівський, ми ще не мали української влади...

А Іван Данилович працює. І під його руками оживає історія краю, а з нею й історія України. Сьогодні він упорядковує архівні документи, що стосуються партизанського руху на Кіровоградщині. Тут багато плутанини і не менше міфів. Небалакучий і послідовний, Петренко спокійно робить свою роботу із твердим наміром донести до нащадків правду.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ