ІСТОРІЯ

Історик Борис Крупницький і наш край

Закономірно, що відомих людей краєзнавці частіше за все згадують переважно тоді, коли ті безпосередньо причетні до Кіровоградщини: народилися, жили або, принаймні, бували тут. Втім, інколи з’являються й інші причини пригадати славетну людину. Як ось видатного українського історика-державника Бориса Крупницького, котрому в червні минає шістдесят років від дня смерті на вимушеній еміграції в німецькому місті Гіммельнфортені.

Власне Чигиринський повіт, де він народився 24 липня 1894 року в легендарному козацько-гайдамацькому селі Медведівці, аж до створення Черкаської області, входив до складу сучасної, Кіровоградської, області. Зростав Борис Дмитрович у багатодітній сім’ї священицького стану (батько Дмитро – псаломщик Успенської церкви названого села, дід – Юліан Стефанович – протодиякон Медведівської церкви, а прадід Стефан – стихарний дяк), у котрій вихованням шістьох дітей займалася мати – Ольга Степанівна (в дівоцтві Скічкова), «жінка з бурхливим, запальним темпераментом», непересічну «емоційну напругу» якої успадкував і син Борис.

А головне, з Кіровоградщиною Крупницького єднають родичі, котрі проживали й проживають у Світловодську. Навчені гірким досвідом, до здобуття незалежності воліли на повний голос не згадувати помітного серед української еміграції професора й доктора філософських наук. Адже не лише через священицький сан, але всього через один лист, отриманий перед тим з-за кордону від сина Бориса, у січні 1938 році рішенням «трійки» в Черкасах, як ворога народу розстріляли його сімдесятирічного батька Дмитра Юліановича (в 1989 році – реабілітований, а в 90-х – УПЦ зарахований до числа святих новомучеників ХХ ст.). Більше того, до кола наукових інтересів Бориса Крупницького входили хрестоматійні для Російської імперії «зрадники» – гетьмани Іван Мазепа та Пилип Орлик, що теж не віталося комуністичним режимом. «Саме через це, – розповідає редактор газети «Вісті Світловодщини», – Світлана Калугіна (в дівоцтві Крупницька), – на превеликий жаль, батькова рідня до 1991 року намагалася не виказувати цікавості щодо знаменитого родича…».

Тепер, коли з кожним роком усе активніше повертається в Україну наукова спадщина Бориса Крупницького (обласна бібліотека імені Д. Чижевського отримала раніше недосяжні мюнхенські та авгсбургські видання 40-х та 50-х років про українських гетьманів та їх сучасні чудові київські перевидання його титульних монографій); коли з’являється все більше цікавих розвідок про життя і наукову діяльність самого вченого (в тому числі й просвітницький нарис незабутнього кіровоградського педагога Андрія Іванка, у виданій в обласному центрі його книзі «Історики України…»), стає можливим зазирати до колись недоступних і заборонених сфер.
…Коли студент Київського університету імені Святого Володимира в 1919 році пірнув у національно-визвольні змагання і потім багато років носив у тілі осколок ворожої міни й пов’язані з ним нескінчені хвороби; коли у складі Другої Волинської дивізії був інтернований в Польщу, а потім виїхав до Німеччини, де до середини 20-х працював чорноробом і десь під Гамбургом знайшов свою долю – дружину Маргарету Шпрекельзен; коли в 32-річному віці вступив до Берлінського університету й зблизився з видатними науковцями-державниками Іваном Мірчуком, В’ячеславом Липинським, Дмитром Дорошенком… А потім – наукова, педагогічна й пошукова діяльність в архівах і книгосховищах багатьох країн Європи, що принесла славу «одного з найерудованіших дослідників історії України». Умів товаришувати. Після Другої світової в інтелектуальному емігрантському середовищі українців через особливо приязні стосунки стосовно істориків Бориса Крупницького, Наталії Полонської-Василенко та Олександра Оглоблина навіть виникло таке поняття як «три мушкетери». В своїх спогадах Крупницький дає неперевершено прозорливу оцінку людським і дослідницьким якостям близького йому інтелектуала Віктора Петрова (до речі, в Кіровограді одним з чисельних псевдонімів останнього – «В. Домонтович» – названо вулицю).

Завжди Борис Дмитрович «працював несамовито». Чимало з його ідей є актуальними й досі. Ця талановита й обдарована людина розмірковувала над «історичними основами європеїзму України»; «реагуванням українського духовного типу на проблеми сьогоднішнього часу»…

Що ж, нині для наших земляків настав час пишатися таким родичем і вихідцем із козацького краю.

Федір ШЕПЕЛЬ