ІСТОРІЯ

Володька Шумило й Володимир Сокіл: герої літератури й життя

Ім’я Віктора Близнеця (на знімку) цього року в Кіровограді на слуху. Зокрема, багато теплих слів про відомого письменника-земляка почув на презентації книги Антоніни Гурбанської «Слово. Людина. Світ».

А під час заходу, що проводився в обласному архіві, й був присвячений незабутньому Миколі Смоленчуку, прозвучало, що саме простодушний Віктор Семенович благав колегу зізнатися «органам», що це саме він, Близнець, дав почитати той «самвидавний» текст Дзюбиного «Інтернаціоналізму чи русифікації», котрий зіграв такий злий жарт в житті Миколи Кузьмича. Тим часом, Антоніна Корінь навіть назву для свого електронного збірника газетних публікацій минулих років - «Слово не сорочка, а душу гріє» - взяла з листування з Близнецем. Подумалося, а чому б не додати й свого голосу. Адже у середині 90-х мені довелося поспілкуватися зі …справжнім прообразом близнецевого Володьки Шумила з повісті «Паруси над степом» – Володимиром Соколом.

Він, невтомний «борець за правду», отримавши у 1981 році посвідчення партизана, продовжував наполягати на офіційному (а не тільки літературному, завдячуючи Близнецю) визнанні започаткованого ним партизанського загону, що діяв у роки Другої світової на Компаніївщині. Справа в тому, що після появи «Парусів над степом», подібного до фадеєвського парадоксу, коли художній образ підпільної організації автоматично підмінив собою справжню історію молодогвардійців, не вийшло: книгу, як ідейно витриману, повість вітали, а решту, мовляв, доводьте самі.

…Відразу зауважу, що доля Володимира Сокола, не менш цікава, ніж його літературного візаві Володьки Шумила. (Власне, як і пригоди д’Артаньяна справжнього, а не вигаданого Александром Дюма). Оскільки Віктор Близнець на час окупації рідного краю гітлерівцями був надто малим (тоді саме Володька Сокіл катав на коні малого Вітю), інформацію про боротьбу юних патріотів з нацистами черпав з розповідей того ж таки п’ятнадцятирічного, але «стожилого ватажка школярів».
Справжня біографія Володимира Сокола ріднить його з літературним героєм. Загартовувався змалечку. Адже ще в 1932 році («в голодовку») він втратив батька, після чого мама захворіла на нервову хворобу. Належав до «покоління, яке рано змужніло». Влітку 1941 року (насправді, як і в книзі) на околиці села ненадовго приземлявся наш військовий літак-розвідник. Пілоти обіцяли забрати охочого на фронт нашого героя з собою, але не взяли. Невдовзі з’явилися німецькі окупанти («нашестю зеленої гусені не було кінця»). П’ятеро юнаків зорганізувалися в підпільну групу. За старшого обрали Володьку. Іноді з дитячою наївністю вони намагалися шкодити ворогові. Інколи по-дорослому поширювали листівки. Намагалися вчиняти диверсії (на кілька днів затримали обоз гітлерівців, що прямував до лінії фронту, обгодувавши тяглову худобу – голландських важковозів; корпусом плуга перебили телефонний кабель). Заважали гнати молодь до Німеччини на каторжні роботи. Допомагали зерном сім’ям, котрі не могли себе прогодувати. Дістали радіостанцію і сім карабінів… Мали підземні укриття в лісосмузі.
Втім, коли гітлерівці восени 1943 року поставили ультиматум, – здатися або розстріляють заручників, селян Родниківки, – хлопці, рятуючи мирне населення, вибрали перше. …Їх по-звірячому били поліцаї: один лишився без зубів, а Соколу на все подальше життя покалічили лівицю.
…Після арешту сміливців відправили до Компаніївки, а згодом – Кіровограда. В тюрму. Зачитали вирок: за саботаж, диверсію й партизанство – розстріл! Потім повели до одинадцятої камери, камери смертників, де навіть стояти було нелегко. Щоночі когось розстрілювали. Ставало вільніше. Тим часом фронт наближався й гітлерівці почали спішно відправляти товарними вагонами заарештованих на Захід. В дорозі В. Сокіл намагався втекти, але намір було викрито й гітлерівець рукояткою пістолета двічі пробив Володимиру череп. Від удару вилетіла обойма з патронами. А поліцай ще й ударив кинджалом в щиколотку… Дивом лишився жити, щоб доїхати до Ваймара. А там зустрічали, хоч і не Гете з Шіллером, так духовий оркестр …концтабору Бухенвальд! Очевидно, щоб вишуканіше познущатися над «малокультурними» прибульцями!? Як підтверджує картка Міжнародної служби розшуку, замість українського імені отримав номер 35 912 і червоний вимпел з літерою «А». Підхопив сухоти (туберкульоз). Його використовували для дослідів німецьких лікарів: щоб убити хвороботворну паличку, тіло неймовірно нагрівали й по п’ять-шість разів на добу водили на рентген… Звісно, як вижив, і як, навіть за таких умов, Володимир Сокіл до 1945 року брав участь у русі спротиву у восьмому блоці Бухенвальду, і як пережив голод 1947 року, ніхто з письменників не розповідав.
…Так склалося життя, що тоді, в 90-ті, автор цих слів так нічого й не написав про почуте. Попри явну симпатію до «обпаленої війною» людини, певно вважав, що існуючі чисельні відповіді державних та партійних установ, публікації (й відписки) районної, обласної, республіканської та навіть найдемократичнішої «Литературной газеты» зразка 1988 року, тему вичерпали. А ось цьогорічні теплі згадки про письменника-земляка нагадали й про давні зустрічі з Володимиром Петровичем, про його неймовірну біографію. Звісно, за умов декомунізації згадувана поетична повість, попри високохудожнє зображення характерів «дітей війни» й оспівування степу серединної України (з козацькими піснями й козацькими могилами; з реальними та співзвучними їм Хмелівкою, Табунчанським, Нерубаївкою, Краснопілкою), навряд чи буде перевидаватися. Що не кажіть, а її герої добряче загнані в банальний трафарет соцреалізму. Втім, про долю літературного прообразу «Парусів над степом» Володимира Сокола маємо пам’ятати. А ось Віктор Близнець назавжди залишиться автором «Землі світлячків» та «Звуку павутинки».
Федір Шепель