ІСТОРІЯ

Хто має поставити пам‘ятник Ільїну

Вся правда про «кіровоградського мільярдера» від його учня

Пречудовий вечір подарувала минулої п‘ятниці кіровоградцям картинна галерея «Єлисаветград», запропонувавши їхній увазі спогад про колекціонера Олександра Ільїна того, хто свого часу був допущений ним до «святая святих», фактично був його учнем. Мова про Олександра Чуднова. Дві з лишком години промайнули на одному подиху, бо Олександр Вікторович, окрім того, що опинився в центрі складних подій, пов‘язаних із колекцією, нині є одним із найкращих знавців єлисаветградського періоду історії нашого міста та гарним оповідачем.

Як пояснив на початку засновник галереї Микола Цуканов, повернутися до імені Олександра Ільїна її працівників примусила занадто скромна могила (звичайний хрест із зазначенням років життя) людини, чиє багате зібрання держава успадкувала безкоштовно. Пошук варіантів майбутнього надгробка цілком закономірно не міг відбутися, сказав Микола Миколайович, без Олександра Чуднова, адже неординарного колекціонера він знав чи не найкраще в нашому місті. До слова, ця співпраця, здається, може бути результативною, адже під час свого виступу Чуднов висловив думку, що при розробці надмогильного пам‘ятника варто звернутися до форми натільного хрестика (ХІІІ століття), знайденого в колекції. Логіка в цьому є. По-перше, за багатьма свідченнями, Ільїн був глибоко віруючою людиною, по-друге, той хрестик міг би стати символом з одного боку всієї колекції, з іншого – того «хреста», який ніс колекціонер протягом усього свого життя.

Зрозуміло, що робота над достойним пошануванням пам‘яті Олександра Ільїна ще попереду, а тим часом його учень оприлюднив своє бачення і постаті «кіровоградського мільярдера» (мільярдами доларів оцінила вартість його зібрання одна з газет), і цінності колекції та подій, що мали місце після смерті Олександра Борисовича.

Його знайомство з людиною, чия смерть розбудить не тільки наше місто в 1993 році і про яку повідомлять на перших сторінках деякі провідні газети світу, відбулася в дванадцятирічному віці. Сталося це в книжковому магазині, де юний Олександр Чуднов шукав рідкісні книги, які він міг придбати на кишенькові гроші. Досвідчений знавець давав поради юному любителю літератури, вчив переплітати книжки тощо. Як можна гадати, Ільїн терпляче готував собі помічника, яким і став згодом Олександр Чуднов. За його словами, він виконував доручення Ільїна, і це стосувалося не тільки оправлення книг.

У багатьох, хто чув чи щось читав про Ільїна, склалося про нього враження, як про скнару-нечупару, для котрого найголовніше – заволодіти цінною річчю. Чуднов заперечив цю помилкову думку, наголосивши, що Олександр Борисович був людиною охайною та значно глибшою, ніж дехто собі уявляє.
Він порівняв його з айсбергом, справжня суть якого схована від людського ока, а відтак цю особистість треба ще досліджувати, як і саму колекцію.
Оповідач, із притаманним йому вмінням дивувати публіку несподіваною інформацією, зупинився на «білих плямах» біографії колекціонера, зокрема засудження його за крадіжку в особливо великих розмірах, службу в Києво-Печерській лаврі, ролі О. Косигіна й Ю. Андропова, яку вони відіграли в долі Ільїна, на майже детективній історії з передачею колекції державі, відзначивши при цьому заслуги покійних уже заступника голови облдержадміністрації Валерія Репала й голови обласного осередку Товариства охорони пам’яток історії та культури Євгенії Чабаненко. Не оминув він і ті неприємності, що випали на його власну долю, коли намагався спонукати владу до збереження колекції та коли завідував відділом краєзнавства та рідкісної книги в обласній бібліотеці імені Д. Чижевського (книжкова частина колекції Ільїна). Відомо, що в період того завідування сталося непоправне – хтось викрав унікальні книги, вартість окремих з яких перевищує сотні тисяч і, навіть, мільйони доларів. Мало хто знає, що вину за втрату найціннішої частини книжкового зібрання Ільїна, поклали на його учня – Чуднова.

Довелося взяти участь у 38-ми судових засіданнях, але фінал судової тяганини виявився для нього щасливим: його виправдали. І посприяло цьому нібито викриття відомого злодія в законі, котрий спеціалізувався на творах мистецтва, Мойсея Поташинського. За версією Чуднова, організував Поташинський викрадення книг з однією метою: повернути те, що належало йому й було передане чи то на зберігання, чи для реставрації Ільїну. Але це, наголошую, за версією Чуднова, бо декого насторожує «переведення стрілок» на відомого злодія-колекціонера, тим більше, що той уже наказав усім довго жити. Цікава ще така деталь: як сказав Чуднов, про смерть Ільїна він повідомив телефоном згаданого Мойсея Поташинського, як і заповідав йому наставник.

Як би там не було насправді, але своїм одкровеннями про Олександра Ільїна і його колекцію Олександр Чуднов підтвердив те, про що багато хто з нас думав: на свій сором, ми так і не спромоглися використати отримане багатство на благо туристичного іміджу міста, не дослідили і як слід не описали колекцію. Тобто не зробили в цьому плані за двадцять років практично нічого.

А відповідаючи на запитання, винесене в заголовок, мушу висловити припущення, що буде неправильно перекладати на державу те, що маємо зробити самі. Все-таки всі ми тішимося, що унікальна колекція, хоч і не повністю, залишилася в нашому місті, тож і пам’ятник колекціонеру повинен зводитися нашим коштом – міста і його мешканців.

Валерій М‘ЯТОВИЧ