ІСТОРІЯ

«Самим фактом своєї любові до рідної культури він творив Україну…»

На свята, особливо загальнонаціональні, загальнодержавні, часто звучать високі слова. Але, на жаль, більшості людей, зокрема молоді, вони ні про що не говорять. До того ж, ще й коли дійсність абсолютно протилежна змісту і пафосу слів. Тоді ще більше поглиблюється страшна хвороба, яка, по суті, й є основною причиною всіх наших бід – малоросійство. Воно передбачає, як писав Євген Маланюк, поразку у всьому, поразку ще до початку боротьби.

Але в Україні завжди були і є люди, які високим рівнем внутрішньої культури, професіоналізму, людської гідності протистояли цьому, формували в собі і в оточуючих той внутрішній стрижень, що єдиний дозволяє бути особистістю, творцем, громадянином, господарем на своїй землі. Один з них – Вчитель з великої літери, Яків Козуля, про якого згадав Володимир Панченко в одному з попередніх випусків газети.

«Був для нас ідеалом»

– Після війни, десь наприкінці п’ятдесятих – початку шістдесятих років, у наших сільських школах, та й у самій Устинівці було дуже бідно, злидні лізли з кожного кутка, – згадувала колишня учениця Таміла Коваленко. – І ось заходить до нас у клас новий учитель української мови і літератури. Красивий, стрункий, у вишиванці, а мова яка у нього була – чиста, мелодійна, бездоганна. Ми всі обожнювали нашого учителя, він став для школярів ідеалом. Не дарма, з наших двох паралельних класів майже половина обрали для себе професію педагога.

Варта уваги й сама історія, як потрапив Яків Іванович в Устинівку. Розповідають, що одного разу у товаристві «Знання» доручили Якову Козулі підготувати доповідь про міжнаціональні відносини. Підготував, але хтось із секретарів райкому чи міськкому її не схвалив. Довелося працювати над доповіддю ще раз з урахуванням уже ідеологічних настанов, але перед слухачами виступив з першим варіантом. Про це відразу стало відомо начальству й те, нібито в покарання відрядило неслухняного вчителя на роботу в Устинівку. Та прорахувались, бо на новому місці він здобув таку любов і повагу, що ще довго після того, як через п’ять років повернувся до Кіровограда, його згадували і пам’ятали.

Яків Іванович дуже любив і прекрасно знав свій предмет. До того ж, не шкодував ні сил, ні часу для дітей. Вів літературний гурток, де діти випускали газету і альманах «Пролісок». Дуже любив поезію Лесі Українки, і разом зі школярами ставили на сцені «Мавку», пізніше – «Назара Стодолю», «Наталку-Полтавку». Мав неабиякі акторські здібності, чудовий голос. Любов до української літератури, культури, була в нього природною, органічною, тому він легко захоплював дітей, які тонко відчувають найменшу фальш. І самим фактом цієї любові він творив навколо себе Україну, відкривав її для дітей, вводив дитячі душі в український всесвіт, як у храм, і вони вже ніколи пізніше не могли й не хотіли зраджувати цієї святості. Таміла Коваленко на все життя запам’ятала їхній літній піший похід на могилу Шевченка в Канів. Добиралися автостопом, ночували в школах. Таке не забувається.

Зрозуміло, він був вимогливий і безжальний до всього, що суперечило його принципам. Таміла Коваленко пригадувала, як завітала до Козулі, повернувшись із чоловікових військових відряджень по країні. Вона, вже цілком доросла і сформована людина, викладач історії, відразу впізнала на портретах у квартирі Якова Івановича Лесю Українку, Тараса Шевченка, Олеся Гончара, Максима Рильського, а от хто така печальна дівчина у вишиванці і вінку – ніяк не могла пригадати. Вчитель суворо зауважив:

– Свою культуру треба знати!

То була Олена Журлива, поетеса, її ім’ям названо Кіровоградську середню школу № 3, якій багато років віддав Яків Іванович Козуля. Таміла Миколаївна, повернувшись до Кіровограда, пішла працювати до цієї ж школи, частенько запрошувала його на зустрічі до своїх учнів, іноді навіть таємно, наприклад, від учительки української мови, щоб Яків Іванович розповів про Павла Тичину – відомо як в радянській школі вивчали цього геніального поета, а Козуля умів зацікавити і захопити будь-якою темою. Читаючи на уроці вірші, він настільки перевтілювався, що міг заплакати. Зрозуміло, ці тонкі імпульси передавалися учням, які пізніше могли не пам’ятати змісту вірша, але пам’ятали відчуття схвильованості, клубок в горлі і не могли ставитися байдуже до конкретного автора чи української літератури взагалі.

Особливо вирізняло його ставлення до української мови. Всупереч тодішнім тенденціям, він відверто заявляв старшокласникам: «Якщо ви повернетеся з армії і звертатиметеся до мене російською, то я з вами і говорити не стану».

«Його можна було помітити у натовпі»

Крім того, що Яків Іванович Козуля був неординарним учителем, він займався й методичною роботою.

– Ще в юності я користувалася його методичними розробками, – розповідала завідуюча кафедрою українознавства Кіровоградського національного технічного університету Світлана Барабаш. – Він з тих викладачів, які друкувалися, одночасно і продуцент і носій культури. Не терпів розхристаності, розхлябаності, все, що робив, ніколи не було гаслом, тільки його внутрішньою суттю. Просто світився внутрішньою культурою, інтелігентністю. Його можна було помітити у будь-якому натовпі.

Виступи Козулі на педагогічних конференціях завжди ставали подією.

– Коли він починав говорити, зал замовкав, – згадувала колишній директор середньої школи № 7 Антоніна Полякова. – Виступав тільки українською мовою, треба було чути як вона звучала. Говорив завжди по суті, відчувалося, що він любить свій предмет, любить школу і дітей.

Учень Якова Козулі, відомий у Кіровограді митець Юрій Любович, характерною ознакою вчителя вважає іронічність. Очевидно, цієї риси він набув з роками, коли дещо розчарувався в тодішніх ідеалах. Схоже, саме вона дозволяла йому ніколи не скочуватись (в 60-70-ті роки!) до кон’юнктурності, перед чим тоді мало хто міг встояти, нею грішили навіть видатні люди. Юрій Любович пригадує, як на випускному вечорі він, золотий медаліст, виголосив вдячне слово школі російською мовою. І пам’ятає репліку Козулі: «Навіть малайці мають свою рідну мову і поважають її».

Яків Іванович ніколи не протестував проти тодішньої влади. Але весь його внутрішній лад і цінності, вибудовані з ретельністю науковця, були викликом їй. Таміла Коваленко, яка багато спілкувалася з учителем вже після його виходу на пенсію, буквально до останнього дня його життя, розповідала, що якось він згадував про вимушені візити до КДБ. Але цього ніколи не відчували оточуючі, тим більше діти.

З одного боку, дивно, з іншого, закономірно, що Яків Козуля не мав жодних відзнак і звань. Все життя був просто учителем, просто учителем і помер. І тодішня, і теперішня влада цінує і заохочує тих, хто служить їй, а не ідеї. Першою пішла з життя його дружина, Лідія Василівна, колега і порадниця.

– Це була рідкісна пара. Гармонійна, красива, духовно близька, – згадувала Таміла Коваленко. – Коли померла дружина, почав згасати і Яків Іванович.

Тоді настав тяжкий для нього період. До всього ще й прийшли матеріальні злидні. Доводилося продавати деякі речі, в тому числі книги (чи не продана колись ним книга врешті-решт і потрапила до Володимира Панченка?). Це було дуже боляче.

– Я ніби друзів зраджую, – казав Яків Іванович Тамілі Миколаївні.

Поховали його у вишиванці, так, як він любив одягатися й при житті.

…Він був красивий до самої смерті і фізично, і духовно. Лишив по собі добру пам’ять, вдячних учнів, гарних синів, витворив у душах багатьох вихованців частинку українського світу.

Світлана ОРЕЛ