ІСТОРІЯ

Біля витоків пісенної творчості Платона Майбороди стояв наш земляк

Гортаючи другу книгу «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» допитливі знайдуть біографічні дані на Олександра Бандурка, уродженця села Іванківці Новогеоргіївського (нині Знам’янського) району. Його доля цікава тим, що, як український націоналіст, він спершу пройшов гітлерівські тюрми Новогеоргіївська, Олександрії, Кіровограда й німецький концтабір Бухенвальд, а з 1945 по 1955 роки – уже радянські виправно-трудові табори.

Практично за ту ж провину, мовляв, «у 1942-43 роках працював коректором, згодом редактором Новогеоргіївської газети «Українська думка» та директором друкарні; входив до складу бюро об’єднання «Просвіта»; член ОУН з 1942 року…».

…Сина хлібороба завжди нестримно тягло до знань. Після чотирирічки був робітфак, навчання в Полтавському зоотехнікумі, а потім різка зміна курсу – філфак Харківського та Київського університетів, навчання в аспірантурі (закінчив у 1941 році) й наукова діяльність в Інституті мистецтвознавства, фольклору й етнографії АН УРСР. Цікаво, що ще зі студентської лави (!) Олександр Тимофійович був «особистим секретарем академіка-поета-орденоносця, на той час директора Інституту літератури АН УРСР Павла Григоровича Тичини». Паралельно займався творчістю. Його вірші друкували газета «Червона армія», журнал «Червоний шлях», не говорячи вже про студентські багатотиражки. А текст Бандурка «Шість їх було» (1938) став початком пісенної творчості (перший друкований твір: видавництво «Мистецтво» випустило окремою брошурою) для молодого музиканта Платона Майбороди – майбутнього видатного композитора, автора пісень «Рідна мати моя», «Пісня про вчительку», «Київський вальс».

Коли розпочалася війна, як хворого на ревматизм ніг, Сталінський військкомат зняв його з обліку, й він, разом з вагітною дружиною, по Дніпру направився «для проведення спецдіяльності» за місцем народження в село Іванківці. Втім, невдовзі розпрощавшись з матір’ю, підводою поїхав до вже окупованого гітлерівцями Новогеоргіївська (тепер Світловодськ). За сприяння голови райуправи Мини Шевченка, Бандурко влаштувався коректором місцевої газети «Українська думка», яку незабаром очолив. «Тимчасово нам вдалося перетворити газету в сільськогосподарську, – писав в автобіографії Олександр Бандурко. – Поради по бджолярству, городництву тощо… Крім того, друкували розшуки: мати шукає доньку, батько – сина, товариш – товариша… Приходять різні люди… Гебітскомісар Олександрійської округи особисто надсилає нам матеріали, позначені червоним олівцем: що в першу чергу друкувати. Вони подавалися в друкованому вигляді з позначкою «DNB» (німецьке бюро новин) та «УК» (українська кореспонденція), де було чимало матеріалу, я б сказав, безвинного змісту: народні колядки, про різдво, паску, рецензії на театральні вистави…». Згодом, коли газету перейменували на «Новогеоргіївські вісті», практично всю її площу зайняла виключно прогітлерівська інформація.

25 серпня 1943 року Олександра Бандурка заарештувала жандармерія. Допитував офіцер з Кіровоградського «СД» через перекладача Германа. Після місцевих тюрем двадцять три доби везли до Бухенвальда. Там Олександр зв’язався з підпільниками, писав вірші, щоб підняти дух товаришів по нещастю. Потім став співавтором збірника «Концтабір Бухенвальд».
НКГБ був заарештований у Києві «як український націоналіст», коли повернувся з Німеччини, згодом репресований. Реабілітований прокуратурою Кіровоградської області у березні 1993 року.

Федір ШЕПЕЛЬ