ІСТОРІЯ

А він каже: «Нехай вмирає…». До Дня пам'яті жертв Голодоморів

У 1948 році наш земляк, уродженець Єлисаветграда  (на той час емігрант, що проживав у Франції) Володимир Винниченко переймався  тим, що в художній літературі немає гідної книги про голодомор.

Тому в листі до іншого письменника-емігранта Тодося Осьмачки писав: «Повторюю, поодинокими силами трудно пробити шкаралупу байдужжя до чужої літератури, яка є у європейців. Наприклад, є така важна і багата тема, як організація голоду на Україні в 1933 році совєтською владою, коли б її викласти талановито в літературній («белетрестичній»)», а не публіцистичній формі, з знанням обстановки і тодішнього життя на Україні, то така б книга могла б притягти до себе увагу читачів у Європі й викликати належний інтерес до українського питання» («Український голокост 1932-1933. Свідчення тих, хто вижив», том 9).

Віддаючи належне зробленому на цій ниві за президентства Віктора Ющенка, хочеться також низько вклонитися праці американця, вихідця з індіанського племені черокі Джеймса Мейса, десятиліття від дня смерті якого відзначено нинішнього року. Він скромно запевняв, що «не письменник і не критик, а всього лише історик за освітою, публіцист через обставини». Але його проникливе «ваші мертві вибрали мене…» ніколи не забуде український народ. «Саме під час Голодомору Сталін повселюдно розіслав вказівки негайно припинити українізацію, – писав Мейс. – Українське культурне відродження захлинулося кров’ю. Хто знає, скількох Шекспірів, Гете, Толстих, Достоєвських, Дворжаків, Міцкевичів могла б народити українська земля, якби не злочини сталінського періоду?».

Наведемо місцевий приклад. У 1933 році за антирадянську агітацію до так званих «виправно-трудових таборів» потрапив червоноармієць Василь Дзіна. У ході допиту в ГПУ син хлібороба відверто заявив слідчому, що невдоволення почав проявляти, отримавши кілька листів від рідних з села Боски Добровеличківського району. «Брат Іван писав, – цитуємо документ, – що у нього померла дитина, а сестра Марія описувала тяжке життя в колгоспі, що їй живеться погано, голодує, і не лише одна вона, але всі колгоспники голодують. Повідомила, що житель села Юріївки Іван К. зарізав жінку, котра попросилася до нього переночувати і з’їв її… робив з неї ковбасу… Інша сестра Тетяна просила вислати в конверті хоча б крихту хліба, щоб вона його побачила, бо в колгоспі – немає. Всі ці листи так на мене вплинули, що у мене склалася думка, що всі колгоспники голодують… До того, ще перебуваючи вдома до призову до Робітничо-селянської червоної армії, неодноразово бачив, як люди їли дохлих коней…».

До справи «антирадянщина» долучено також лист його сестри Марії від 20 червня 1933 року: «…Васю, в мене малярія… щоб ти мене бачив, яка я худа. Знаєш, Васю, хвора, а їсти нема, то ми спасаємось житом з городу. Те тільки почало жовтіть… Голова артілі робить, що сам хоче. Саша пішов, каже: «Дайте для мене молока, бо нічого цілий день не їла». А він каже: «Нехай вмирає…» Нарешті процитуємо лист сестри Тетяни від 24 квітня 1933 року: «Васю, я була засватана… тільки не пішла. Наші усі порадились, що такий голод… то я відмовила. Знаєш, як голодний, то не цікавить нічого. Просто страх один, оце тобі іде чоловік, упав, умер. Через нього переступають, лежить три дні, поки заховають. Вася, то шість, то сім в одну яму кидають кожного дня. Знаєш, як ото один рік сильно коні іздихали, отак цей рік люди мруть. Вася, як би ти побачив, як люди лопатами копають степ, так коло лопати упав і вмер…».

На превеликий жаль, досі не всі усвідомили трагедії нашого народу. «Ті, – писав Мейс, – хто не хоче вірити, що це було, просто не вірять. Їх жодні факти, жодні документи не зможуть переконати». Тож мрія Володимира Винниченка  про талановиту художню книгу про Голодомор, котра б дійшла до серця кожного, незалежно якого він роду-племені, досі не вичерпала себе.

Федір ШЕПЕЛЬ