ІСТОРІЯ

Білогвардійці на Інгулі, або Про що не варто забувати

Понад 95 років тому наш край перебував під білогвардійською російською окупацією.

16 листопада 1919 року командир денікінського армійського корпусу, проти якого вели бої наші земляки в селянській армії Махна, генерал Слащов, котрий базувався у Знам’янці, повідомив єлисаветградців про свій приїзд наступного дня «через те, що в околицях і в самому місті є якесь неповне розуміння ідеї Єдиної Росії». Але зустріч із представниками влади та громадськістю білому генералу не сподобалася. Вже наступного дня за наказом Слащова на кавалерійському плацу (тепер – Ковалівський парк) повісили Стратієнка з прибитою до шибениці дощечкою, на якій було написано «петлюрівець – бандит – комуніст» (у газеті «Война и миръ» його названо за прізвиськом Чорний ворон). Наступного дня тут з’являється ще 11 шибениць. Гончара, Кириченка, Маштака, Трегуба, Федорченків, Білоконєва, Дмитренка, Замуленка та Науменка стратили як співучасників Стратієнка, а Цесарського – як колишнього комісара.

12 трупів на центральному на той час майдані викликали обурення єлисаветградців діями окупаційної денікінської влади. Особливо це було помітно в середовищі робітників, які мимо шибениць ходили на роботу, зокрема, на завод Ельворті, та поверталися додому. Робітники висловили своє обурення через профспілкову організацію, яка виїхала до Знам’янки. 20 листопада туди відправилися з міста й представники влади, біржового комітету та єврейської громади. У вагоні Слащова в. о. міського голови Волотковський говорив про стурбованість єлисаветградців частими розстрілами, а особливо публічними повішеннями. Навіть голова комітету допомоги Добровольчій армії Д. Горшков додав, що не можна страчувати людей без оголошення судових вироків.

Чим ще запам’яталися городянам білогвардійці? Розстрілами червоних у кавалерійському манежі. Сестра відомого письменника О. Яновська згадувала паніку, зчинену в місті «зловісною постаттю у чорній бурці», важкій кучматій страшній шапці білого генерала Шкуро зі своїми головорізами.

Денікінці повернули колишні назви доби «єдиної неділимої» царської Росії, які за півроку до цього замінила радянська влада. Вулиця Ленінська знову стала Дворцовой, Червоний майдан – Кавалерійським бульваром тощо. Згідно з рішеннями центрального денікінського командування усі навчальні заклади мали знову стати російськомовними, припинялося вивчення українознавства (історія та географія). Мали бути конфісковані та знищені українські книги 117-и назв, у т. ч. «Спомини з російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр.» корифея театру  М. Садовського. Єлисаветградські учні мусили брати участь у благодійних вечорах, де збиралися кошти на підтримку Добрармії, у той час, коли навчальні заклади закривалися через відсутність дров та не засклені вікна. З-поміж усіх регулярних армій на Україні саме білогвардійська здійснила найбільше єврейських погромів. Чи було це і в наших краях варто дослідити краєзнавцям. Як і стосовно заяв екс-керівника уряду І. Мазепи (був нелегально в нашому місті при більшовиках) про те, що денікінська влада в Україні «розстрілювала українських учителів, кооператорів та інших культурних діячів».

1941 року з початком фашистської окупації в Кіровограді знову радянські назви замінили на старі царські (вони ж і денікінські), в т. ч. повернулася Дворцовая. У повоєнні десятиріччя в парку Леніна (тепер – Ковалівський) з’явився пам’ятник 12-и землякам – жертвам Слащова. За часів кіровоградської міської влади, очолюваної Саінсусом, знову повернувся символ царсько-білогвардійсько-фашистських часів – вулиця Дворцова. На ній у 2014 році у експозиційній фотографії музею увічнено «батька» білогвардійського терору Слащова. Нещодавно на цій вулиці увічнено в меморіальній дошці на приміщенні мистецького факультету КДПУ імені В. Винниченка ще й газету «Война и миръ» та факт співробітництва з нею композитора К. Шимановського. На шпальтах цього білогвардійського рупору поляк, зокрема, схвалював боротьбу денікінців і ворогів українського, польського та інших народів, які хотіли звільнитися від гніту: «І ось біля берегів далекого Дону запалало раптом велике полум’я відродження, очищення і творення… Ідуть герої народної ідеї – ідуть стрункими рядами, підкоряючи область за областю, місто за містом…». Якби ці «герої-єдинороси» перемогли, то, напевно, могло й не бути незалежних України та Польщі. Тієї самої Польщі, до якої заспішили переїхати Шимановські вже невдовзі після білогвардійської окупації Єлисаветграда. Додамо, що Шимановський брав участь у благодійних концертах на користь Добровольчої армії. Не виключаємо, що виступи в окупаційній газеті і таких концертах були вимушеними для поляка. І навряд чи нагадування саме сьогодні про те є гідним його пам’яті. Не за ситуативне нетривале співробітництво Шимановського з тодішніми окупантами України вшановують його пам’ять, а за його творчий талант і його реалізацію в нашому краї.

Пам’ять Слащова, білогвардійської окупаційної газети і співробітництва з нею видатного польського композитора увічнено в часи, коли Україна бореться за свою незалежність та територіальну цілісність, коли російські окупанти в Криму палять українські книжки, коли Польща зміцнює східний кордон, визначивши Росію головним потенційним агресором. Коли поляки й українці в Кіровограді проводять благодійні концерти на підтримку нашої армії та святкують річницю незалежності Польщі. Коли черговий обласний тиждень національних культур «Степова веселка» засвідчив (на відміну від часів російської окупації романових-денікіних) розвій етнічних громад в незалежній Україні, географічним серцем якої є наш край.
Дворцову знову пересікають вулиці з назвами часів царів – романових – денікінців – фашистів: Михайлівська та Архангельська, які вперше з’явилися ще, коли українські та польські землі входили до Російської імперії, яка анексувала і козацьке Приінгулля. Якщо вірити пресі, то переконало в такому кроці топонімічну комісію, а та в свою чергу міську владу, об’єднання поляків «Полонія»…

Сергій ШЕВЧЕНКО, кандидат історичних наук