ІСТОРІЯ

Про поклади золота й срібла у нашому краї знали ще запорожці

Не так уже й давно, в 1979 році, «Українська Радянська Енциклопедія» інформувала про прадавні золоті й срібні прикраси, знайдені археологами в степових курганах на теренах України (а ми, принагідно, згадаємо бодай зображення на гербі Кіровоградщини – золотого орла з Литої могили); про тисячолітню традицію виготовлення прикрас із дорогоцінних металів або українське золотарство; про поширені в народі прізвища на кшталт Золотаренко чи співзвучні численні топоніми (ті ж Золотоноша або Златопіль), назви рослин (золототисячник) тощо.

Але жодним словом не говорилося у тому, хай і заполітизованому, але розумному багатотомнику про вітчизняні золоті руди й золоті розсипища. Мовляв, такі в «СРСР є на Уралі, в Казахстані…», але не в Україні. Невже про тутешнє золото справді ніхто й ніколи не знав?

Про «можливе виявлення промислових покладів золота» почали повідомляти, коли в кінці 80-х років минулого століття поблизу Кіровограда справді знайшли Юр'ївське та Клинцівське родовища, згодом оцінивши їх як великі, й такі, що майже не мають аналогів. У 1995 році ознайомитися з українським Клондайком приїжджав сам президент Леонід Кучма, котрому геологи подарували тризуб кілограмової ваги з чистого золота, ювелірно оформлений та ще й з написом: «Перше українське золото».
Утім історичні джерела засвідчують, що, як першу інформацію про поклади золота, так і про перший видобутий український дорогоцінний метал, напевно, варто віднести бодай до середини ХVІІІ століття.

Відтоді, як Російська імперія почала привласнювати землі Вольностей Війська Запорізького, створюючи на українських теренах всілякі там «Нові Сербії» та «Новоросійські губернії», почався активний збір різноманітної інформації, що могла зацікавити колонізаторів. Настільки ґрунтовно було організовано систему такого сповіщення, що інформація стікалася не лише з військових, цивільних, але й...церковних джерел. Виявляється не пасли задніх і православні ієромонахи «заграничного полского» Онуфріївського Пустинно-Жаботинського монастиря (поблизу Черкас). 19 травня 1755 року вони доправили власну «сказку», тобто ділового документа. Йшлося про почуте від запорозького козака Дмитра Слюсаря, котрий саме перебував у монастирі на прощі. Запорожець розповів служителям культу небагато-немало, «...яко имеется близ Ингула и близ городка Архангелского (зараз – Новоархангельськ. – Авт.) золотая и серебреная руда». Крім цих двох місць, повідомив і про знайдену золоту руду в Умані, де «тайными способы оную руду емлють и, моя, возять в Великую Полшу». До речі, «обрасцы той руды, мытой и немытой», монахи «привезли и в Киевской губернской канцелярии объявили». (Цитуємо мовою документа, досліджуваного відомим істориком Світланою Абросимовою, що зберігається в Дніпропетровському історичному музеї імені Дмитра Яворницького). 

Та повернемося у ХХІ століття. Цікаво, чи перевірялася наведена інформація сучасними геологами? Хоча чи є сенс? Оскільки й без того «гірськорудна та рудопереробна промисловість області має можливість здійснювати повний цикл процесу утворення товарного золота». А ще ж, «разом із золотом, є можливість додатково отримувати срібло».

Однак все відбувається, як у відомій байці, – а віз і нині там. Чи не у ХVІІІ столітті він лишився? Під сукном імперської адміністрації? Тим паче країні зараз не до того. А коли було «до того»?

Федір ШЕПЕЛЬ