ІСТОРІЯ

Гриміли вибухи, тріщали кулемети й автомати, ревіли мотори літаків і танків...

73 роки тому наш край визволено від нацистських загарбників.Кіровоградська наступальна операція розпочалася на світанку 5 січня 1944 року. 

Через три дні, 8 січня, червоноармійці повністю очищили Кіровоград від німецьких загарбників. 

До 17 січня було визволено більшість сіл Кіровоградського району, в тому числі й Володимирівку, Катеринівку, Обознівку, Олексіївку Кіровоградського району. 

За участь у визволенні  Кіровоградської області 412 воїнів удостоєно звання Героя Радянського Союзу. П’ятьох з них –  Б. Габдрахманова, Г. Пенежка, П. Полинкіна, Г. Шабанова та 3. Шаймарданова – відзначено за звільнення Кіровоградського району. 

Історики підкреслюють, що дуже жорстокими були бої за Володимирівку. Першими туди проникли бійці 6-ї роти 270-го полку 89-ї гвардійської стрілецької дивізії, але потрапили в засідку. 12 годин тривав запеклий бій з ворогом, у якого були танки, бронетранспортери. Після  рукопашного бою 54 знесилених червоноармійців потрапили у полон. Їх загнали у селянську хату і спалили живими. Та одному бійцеві пощастило врятуватися, його переховувала до приходу наших у своєму погребі селянка Олександра Мешкова. З новою силою розгорілись бої, коли до наших підійшло підкріплення. Гриміли вибухи бомб, снарядів, мін і гранат, тріщали кулемети й автомати, ревіли мотори літаків і танків. 

Г. Тимошенко, який тоді командував 212-м мінометним полком, потім згадував: «Ми не знали ні дня, ні ночі, земля змішалася з небом. Гриміли вибухи бомб, снарядів, мін і гранат, тріщали кулемети й автомати, ревіли мотори літаків і танків. Коли ми вибили німців із Володимирівки, вона була, як головешка: чорна, задимлена, лише де-не-де залишалися сараї та будинки, а то все стояли димарі та печі».

1420 солдат і офіцерів полягли під Володимирівкою. 

Довіку не забуде той січень жителька Катеринівки Людмила Мирна.

«Коли німці  відступали, то поверх пілоток баб’ячі хустки пов’язали, бо у вуха позамерзали. Надворі ж – 20 градусів морозу. А коли у сорок першому вони входили в Катеринівку, то нарядні були й дуже веселі. З губними гармошками, на мотоциклах!», – розповіла жінка. 

Повідала Людмила Мирна і про те,  як у січні 1944-го носила вечерю хрещеній матері: «Хоч і війна, хоч і біднота страшенна, а як же вечерю не понести? Коли ж наші вступили Катеринівку, то все село раділо».

А ось що розповів житель Катеринівки Володимир Ткаченко: 

«Хоча у січні 1944-го мені було всього лише три роки, пам'ятаю, як у наших краях наступала Червона Армія. Я тоді жив в Обознівці. Гуде все, бомблять, а я з дідом Максимом і матір'ю в погребі сховався. Батько ж на війні був. І в полоні побував. Повернувшись додому у 1945-у, батько розказував, що в полоні йому, пораненому, хотіли ногу відрізати – так вирішив лікар-росіянин, який у німців служив. А німецький лікар сказав, що ампутації не буде, бо каліка не зможе «арбайтен» на Німеччину. І мого батька вилікували, він потім у Рурському басейні ішачив на німців».

Віктор Іваненко