ІСТОРІЯ

Зустрічі з Миколою Цибульським

Мабуть, не буде перебільшенням, якщо сказати, що цікавішого співрозмовника, ніж Микола Григорович Цибульський, годі знайти. У всякому випадку ті, хто його знає, не заперечуватимуть, що слухати його можна годинами. І не тільки тому, що він точно копіює окремих персонажів, згадує найкумедніші випадки з їхнього життя. Він є носієм інформації про відомих осіб, яку варто зафіксувати на папері. Для майбутніх поколінь. Так і народилася ідея цієї серії інтерв’ю.

Перше інтерв’ю – про легендарного розвідника, заступника командира розвідгрупи «Голос», якому судилося брати участь у врятуванні одного з найкрасивіших міст Європи Кракова, Олексія Трохимовича Шаповалова. Про нього йдеться щонайменше у восьми художніх книгах, у кількох фільмах. Олексій Трохимович був уродженцем нашого краю, після війни працював на партійній і профспілковій роботі. До певного часу мало хто знав про його подвиг. Тим більше, що то тільки в Польщі його відзначили найвищими городами, на Батьківщині ж він був скромним учасником війни.

Микола Цибульський: Легендарний розвідник не любив пафосу, ніколи не підкреслював своїх заслуг

– Я познайомився з Олексієм Трохимовичем ще до появи фільму «Майор Вихрь», – каже Микола Григорович. – Було це так. Одного разу він приїхав в Устинівський райком партії, де я в той час працював заввідділом пропаганди і агітації, для перевірки готовності до партконференції. Тоді він займав посаду заступника заворга обкому партії. Я дещо знав про його участь у війні, про те, що він був розвідником, допоміг розмінувати Краків. І ось за обідом я запитую жартома Олексія Трохимовича, чи могло таке бути, як ідеться в книзі «Дівчина з передмістя» про те, ніби дівчина, працюючи чотири роки в оточенні німців, залишилася незайманою. Він каже: «Ой, Боже! Один дурний пише, а другий дурний читає. Там по лезу ножа постійно доводилося ходити, хіба ж вона думала б про це?». Він мене цим підкупив, а потім ми зустрілися з ним у ВПШ (Вищій партійній школі). Була така традиція: якщо ти потрапив до Києва, то не треба тобі шукати готель, їдь у гуртожиток до земляків. І ось він приїхав у столицю в справах, і ми з хлопцями дали йому притулок, поділилися хлібом. Скільки ми тоді почули від нього захоплюючого й цікавого!

– Ходять легенди, що він користувався увагою жінок, і це навіть використовувалося при виконанні відповідальних завдань…

– Колись інструктор обкому партії Марія Сергіївна Порохова прорекла: «Все! Альоша наш скінчився як мужчина!». Вона тривалий час працювала з ним і, відповідно, дещо знала. А підставою для такого її висновку було народження внучки – будь-яку цікаву розмову легендарний розвідник переводив на внучку. Бувало скаже: «Ну що ти мені розповідаєш! Ось моя внуця вже каже: «Дєдушка!». І все. В той же час Юліан Семенов у книзі «DUM SPIRO» писав: якщо треба було якусь інформацію здобути через жінку, то це брав на себе Альоша. Він був симпатичним і вмів знайти підхід до протилежної статі.

– Ви на цю тему з ним говорили?

– Зрозуміло, що він не поширювався, але коли я отримав догану за те, що нібито розсекретив розвідшколу, в якій він навчався, і прийшов до нього шукати підтвердження того, що про неї вже згадувалося, він підвів мене до шафи з книгами й каже: «Ото бачиш закриті газетою книги? Візьми «DUM SPIRO» – там той дурень написав, що нібито де треба було вирішувати щось через жінок, то доручали мені. Воно так і було, звичайно, але навіщо ж ото писати!».

– До слова, про догану. Ви тоді, здається, вже очолювали облліт, тобто цензуру…

– Мій штамп, як і штамп кожного з працівників облліту, був чинним на всій території Радянського Союзу. Це був дозвіл на друк. Але. Тоді друкувати книги дозволялося не всюди. Наприклад, не можна було цього робити в Кіровограді, не кажучи вже про райони. І ось вийшла книга «Історія міст і сіл Української РСР». Мешканцям Нової Праги, що в Олександрійському районі, здалося, що недостатньо показано їхнє селище. Це селище в 1962 році перестало бути райцентром, і вони спали й думали, коли все повернеться назад. Тим більше, що колишній район був одним із найкращих, мав багату історію, наприклад, вони навіть не забували, що в них розташовувався штаб маршала Конєва при звільненні Кіровоградщини, і так далі. І ось поява «Історії…» їх зачепила. Вирішили, що треба написати окрему книгу про Нову Прагу – можливо у верхах зрозуміють, якої помилки припустилися, й повернуть райцентр назад. Доручили це директору школи Федору Федоровичу Оксаничу. І Оксанич написав. Коли кинулися видавати, а їм кажуть: ні, без цензури не пройде, та й рекомендація обкому партії потрібна. Оксанич вирішив, як юний Володимир Ульянов, – іти іншим шляхом. Його брат працював у Білгороді в друкарні. Мені каже: «Миколо Григоровичу, ви нічим не ризикуєте, поставте свій штамп, а далі ми будемо добиватися». Кажу йому: «Все одно не пропустять». «Нічого», – відповідає. Поїхав у Білгород, і там книгу видали.

– А в книзі йшлося про Шаповалова...

– Так! Він народився в Марто-Іванівці під Олександрією, а з четвертого класу жив у Новій Празі, і новопражани вважали його своїм і пишалися ним. Коротше кажучи, виходить книга, потрапляє в Москву, і там здивовані: хто дав дозвіл, адже розсекречено місцезнаходження розвідшколи в роки війни?! Телефонують у Київ, Київ – мені. Кажу, що ні для кого вже це не є секретом, бо знято навіть фільм. Мені: знайдіть, де написано про розвідшколу в Москві, інакше – запишемо догану. Й ото ж я пішов шукати до Олексія Трохимовича. Він вказав на книгу «DUM SPIRO» Юліана Семенова, де згадується місцезнаходження розвідшколи. Я телефоную у Київ: знайшов! А мені: це добре, що знайшов, будемо знати, але догана вже є. І преміальних мене позбавили…

Маю сказати, що Олексій Трохимович у моїй біографії відіграв не останню роль. Було це так. Закінчую я партшколу і думаю, що на мене чекають із новими пропозиціями відносно роботи, але з‘ясовується, що ніби я нікому й не потрібен. Урешті-решт погодився йти інструктором обкому партії. Тим більше, що пообіцяли двокімнатну квартиру в Кіровограді. В коридорі обкому зустрічаю Олексія Трохимовича. «О, Миколо, здоров! Як справи?» – запитує. Розповів. Він каже: «Оце ти йдеш інструктором, думаєш, згодом станеш завідуючим відділом, а може й секретарем обкому… Ні! Будеш інструктором, ото ним і залишишся. Ходім до Саші». Саша – завідуючий відділом пропаганди й агітації обкому – Піскунов. Каже йому: «Направ його в Олександрійський райком секретарем по ідеології – ми ж туди не можемо людину підібрати». Піскунов: «Та я вже домовився з Кобильчаком (перший секретар обкому. – В. М.)». «Нічого!» – відповідає. До нього прислухалися, і так, завдяки Олексію Трохимовичу, вирішилася моя подальша доля . Зрозуміло, що ми потім зустрічалися, бо він часто приїздив у район, де жили його родичі. Ще частіше бачилися, коли я перейшов на роботу в Кіровоград. Що мені найбільше запам’яталося в ньому? Легендарний розвідник не любив пафосу, ніколи не підкреслював своїх заслуг, зроблене не вважав героїзмом.

– Можливо через це він і не досяг кар’єрних висот?

– Скромність ніколи не сприяла кар’єрі, і Олексій Трохимович – тому підтвердження. З обкому партії він пішов на роботу в профспілки, звідти мав перейти на роботу в управління ощадкас, але відмовився, зрозумівши, що не має ні досвіду, ні спеціальних знань.

– Про розмінування Кракова розповідав?

– Звичайно. Це під його керівництвом поляки розміновували. Не випадково йому було присвоєно звання почесного громадянина Кракова, нагороджено найвищими орденами Польщі.

– Готуючись до цієї розмови, я намагався знайти в Інтернеті ґрунтовну біографію Олексія Трохимовича, але безуспішно – про нього згадується побічно, переважно, коли йдеться про керівника групи «Голос» Євгена Березняка, прототипа майора Вихря.

– Про діяльність Шаповалова на території окупованої Польщі розповідається в художніх книжках, зокрема, згаданого Юліана Семенова, але чи можна їх вважати достовірними – ось у чому питання. Якось Євген Степанович сказав в інтерв’ю журналістові, що письменник із ним не зустрічався, тільки по телефону поговорив, повідомивши при цьому, що не хоче його розпитувати, аби не бути в полоні документальних фактів. Тобто, про Олексія Трохимовича Шаповалова справді ще далеко не все написано.

– Євген Степанович згадав ось такий цікавий епізод із мирних часів: «Через багато років нас запросили на прийом до польського посольства в Києві. Там зібралося вище партійне керівництво республіки, КДБ, командувач Київським військовим округом... Олексій візьми та й скажи: «Товариші, коли я працював у абвері (німецька розвідка в часи війни. – Ред.), то отримував зарплату більшу, ніж зараз в обкомі партії». На ті часи жарт був явно невдалим. Але все обійшлося. До речі, якби я відразу ж доповів у Центр про свою втечу з гестапо, не виключено, що Олексій отримав би наказ ліквідувати мене і очолити групу».

– Не сумніваюся щодо правдивості репліки, кинутої Олексієм Трохимовичем на поважному зібранні, – він нікого не боявся, говорив те, що думав, і це не всім, звичайно, подобалося, але він був саме таким.

Валерій М‘ЯТОВИЧ