ІСТОРІЯ

Трагедія Димера або епізод «дружби» двох «братніх народів»

Міф про споконвічну дружбу російського та українського народів був одним із найулюбленіших у радянській пропаганді. В історії взаємовідносин цих народів було всяке.

Тільки те, що суперечило цьому міфу замовчувалося чи перекручувалося. В роки відродження незалежності України полуда потроху спадає з очей українців. В народі в основному знають про трагедії голодоморів 1921, 1932-1933 р, 1947 рр., Крут, Базару…

Але це все ХХ століття. Про віддаленіші періоди знають куди менше, можуть згадати хіба що тотальне знищення російськими військами Батурина разом з його жителями  у 1708 р. Але батуринською історією реєстр трагедій у давні часи далеко не вичерпується. Досить згадати про одну з них, про яку свідчать архівні джерела.

У 1926-1927 рр. Михайло Грушевський послав до Москви невелику групу істориків з тим, щоб вони провели пошуки  джерел про Україну у найбільшому російському архіві, де зберігаються матеріали до 30-х рр. ХVІІІ ст., –  «Древнехранилища» (нині – Російський державний архів давніх актів).  Хоча працювали вони відносно недовго, але виявили ряд важливих документів, копії яких зберігаються нині в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (далі – ІР НБУВ).  

Зокрема, там знаходиться (ф. ІІ.-№ 15576.- Арк. 44) лист козелецького і остерського протопопа о. Григорія Василевича до свого кума від 6 червня (травня 27) 1662 р., збережений у тогочасному московському перекладі.

Це був тяжкий час для України. Поглиблювалася  Руїна, посилювалася міжусобиця серед  козаків,  почався розкол України на лівобічну і правобічну, а бідами України охоче користалися сусіди… Зокрема Московська держава відверто втрутилася у війну, надаючи допомогу  наказному гетьману Якиму Сомку… Отець Григорій сповіщав свого кума про військові  новини  і згадує про події в Димері під Києвом. Це місто за його словами «у субботу прошлую москали вырубили и выпалили; было козаков четыреста у Дымери, то усех побили, и людей усех и детей малых, (виділено нами –  Ю.М.) не боясь Бога». Що ж точилася війна і загибель козаків ще якось можна пояснити. Але чим завинили жінки й малі діти? Вже не кажемо про інших (старших дітей чи старих людей), адже всіх поголовно знищили вогнем і мечем. І це робилося «братнім» народом, який сповідував православне християнство і мав би керуватись заповідями Христа! Мав би… Але все це відходило на другий план, коли йшлося про загарбання чужої землі! 

Ця традиція продовжується на жаль і в ХХІ столітті. Тільки цар там називається тепер президентом. А народ,  заражений великодержавним шовінізмом, сліпо йде за його «указующим перстом», прагнучи поширити «русский мир».  

Адже доки існує імперія, доти й буде вона породжувати війни.

о. Юрій Мицик,

доктор історичних наук, професор

Довідково: Юрій Андрійович Мицик (нар. 30 грудня 1949, м. Дніпропетровськ, нині Дніпро) — український історик, джерелознавець, археограф, дослідник історії України козацької доби, церковної історії, збирач усних свідчень про Голодомор в Україні 1932—1933 років, публіцист, україніст. Доктор історичних наук (1989), професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» (1990), заслужений діяч науки і техніки України (2007), почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (1999).