ІСТОРІЯ

Вшануймо Євгена Чикаленка!

Ще далекого 2002 року кіровоградська громадськість зверталася до міської ради обласного центру з пропозицією вшанувати пам‘ять видатного українського громадського й культурного діяча, менеджера національно-визвольного руху та його хроніста, талановитого агронома, видавця, мецената Євгена Харлампійовича Чикаленка (1861-1929), назвавши на його честь одну з вулиць міста (йшлося тоді про вулицю Фрунзе).

Проте відповідного рішення прийнято не було. Тепер же, коли настав час упорядкування українцями власної історичної пам‘яті, варто повернутися до згаданої пропозиції. Тим паче, що життя Є. Чикаленка було тісно пов‘язане з нашим містом: у 1875-1881 рр. він навчався у Єлисаветградському вищому земському реальному училищі.

Що ж до вибору вулиці, то він досить широкий; як на мене, носити ім‘я великого Українця могла б вулиця Жовтневої революції, що тягнеться від старого автовокзалу майже до того самого училища, в якому навчався Євген Чикаленко.
Для детальнішого ознайомлення із долею Чикаленка пропоную інформацію, підготовлену мною разом із київським істориком Інною Старовойтенко.

Володимир ПАНЧЕНКО

Євген Харлампійович Чикаленко народився 9 грудня 1861 р. у селі Перешори на Херсонщині (нині – Котовський район Одеської області). Початкову освіту здобув у приватному пансіоні в Одесі. У 1875 р. Євгена зарахували до третього класу Єлисаветградського земського вищого реального училища (закінчив у 1881 р.). Живучи в Єлисаветграді (і пізніше також), він був тісно пов‘язаний із родиною Тобілевичів і Тарковських. Якийсь час мешкав у будинку Тобілевичів по вулиці Знаменській. Разом зі своїм близьким приятелем Олександром Тарковським брав участь у діяльності молодіжного революційного гуртка народницького спрямування, за що згодом був покараний владою (5 років під гласним наглядом поліції у селі Перешори – нині Одещина, Котовський район).

Навчався на агрономічному факультеті Московського та Харківського університетів. Громадською та культурницькою діяльністю почав займатися у студентські роки. Під час канікул збирав і записував українські народні пісні, приказки, місцеві діалекти. Зібрані матеріали побачили світ під назвою «300 народних пісень» у Києві 1904 р. (видавництво «Вік»).
Мешкаючи в родинному маєтку в Перешорах, Є.Чикаленко зайнявся сільським господарством, агрономічними експериментами та їх популяризацією у формі книжечок для масового читача. Перша з них побачила світ в Одесі 1897 р. і започаткувала серію з шести брошур: «Чорний пар та плодозмін», «Худоба: коні, скотина, свині та вівці», «Сіяні трави, кукурудза та буряки», «Виноград», «Сад», «Як впорядкувати хазяйство в полі». Брошури багаторазово видавалися Благодійним товариством видання загальнокорисних і дешевих книг у Петербурзі протягом 1901–1913 рр. й отримали визнання не лише у читачів, а й на урядовому рівні. Вже перше видання «Чорного пару та плодозміну» (1897 р.) було рекомендоване вченим комітетом міністерства землеробства та державного майна Росії вченому комітету міністерства народної освіти як корисне для навчальних закладів нижчої школи.

Харківське товариство сільського господарства присудило Є. Чикаленку за його праці велику срібну медаль. Такою ж медаллю у 1910 р. нагородила автора популярних книжок Катеринославська південна крайова сільськогосподарська, промислова, кустарна та кооперативна виставка (1 липня-25 вересня).

Переїхавши із сім’єю у 1894 р. до Одеси, Є. Чикаленко вступає до тамтешньої української громади. У той час громада працювала над упорядкуванням матеріалів до російсько-українського словника (вийшов за матеріальної підтримки Є. Чикаленка у Львові в 4-х томах у 1893–1896 рр. як «Словарь російсько-український»).

Новим етапом для Є. Чикаленка як громадського діяча став переїзд 1900 р. до Києва. За словами історика Д. Дорошенка, він тоді «з головою впірнув в українську громадську діяльність, із того часу його життя зробилось нероздільною частиною українського національного руху». Євген Харлампійович вступає до Старої Київської Громади, входить до активу організації, прискорює завершення Громадою багаторічної праці над упорядкуванням матеріалів словника української мови.

Іншою не менш важливою справою для українців Києва було видання журналу «Киевская старина». Є. Чикаленко був одним із прихильників та популяризаторів часопису. Він ініціював конкурси на кращу працю з історії України, кращий український історичний роман, виділяв кошти для преміювання авторів, надавав гроші для оплати авторських гонорарів.
Є. Чикаленко підтримав ідею історика М. Грушевського побудувати у Львові гуртожиток для українських студентів – «Академічний Дім» і віддав на цю справу основну суму коштів – 25 тисяч золотих рублів. Він також надавав матеріальну підтримку видавництвам, періодичним виданням, різним культурним акціям і проектам.

Змістом і справою життя Є. Чикаленка стало заснування і видання ним у Києві щоденної української газети, яка усі 8,5 року свого існування трималася на його ентузіазмі та коштах. Період видання «Громадської думки» і «Ради» був найінтенсивнішим у громадській та доброчинній діяльності Є. Чикаленка, який (спільно з В. Симиренком) виділяв щорічно на видавничі витрати великі кошти.

Є. Чикаленко підтримував тісні контакти з усіма відомими українцями свого часу. Його близькими приятелями були
П. Стебницький, провідник української Громади у Петербурзі, М. Комаров, А. Грабенко, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. Винниченко, А. Ніковський, С. Єфремов, М. Грушевський, О.Олесь, С. Васильченко, М. Аркас, І. Шраг, брати Тобілевичі. Декого з них Євген Харлампійович підтримував матеріально, як, наприклад, В. Винниченка, М.Коцюбинського, А. Ніковського.

Великою популярністю користувалася київська оселя Чикаленків на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській,
№ 56, добре відома українцям і Наддніпрянської України і Галичини. Сучасники називали її справжнім українським політичним та культурним салоном. Розташована у кварталі, що звався українським, поряд із будинками Старицьких, Лисенків, Косачів, О. Кониського, вона притягувала «духовних родичів» з усієї України. У ній проходили традиційні Чикаленкові «понеділки», на яких обговорювалися новини української літератури і культури, відбувалися з’їзди Загальної Української Організації, партійні та Товариства українських поступовців, прийоми чужоземних гостей.
Фактично саме звідси, з домівки Євгена Чикаленка, вийшли ті діячі й ті організації, які в 1917-1920 рр. боролися за українську державність.

У 1919 р. Є. Чикаленко змушений був емігрувати (Австрія, потім Чехо-Словаччина). Працював у термінологічній комісії Української Господарської академії у Подєбрадах, писав і видавав свої мемуари («Спогади (1861-1907)» та «Щоденники» (1907-1929).

Є. Чикаленко залишив також велику рукописну спадщину, унікальний епістолярій. Пішов він із життя з вірою у державне воскресіння України: пророкував, що Україна, хай навіть через 50, 100 або й 200 років, але таки стане незалежною державою і займе у спілці європейських держав належне їй місце.