ІСТОРІЯ

А прапор над Рейхстагом підняв українець

Післязавтра Красна площа в Москві гримітиме міддю військових оркестрів і брязкотітиме гусеницями бойової техніки. Буде як завжди 9-го травня, хіба що масштабніше. От тільки цього разу на трибуні поруч із російським президентом не стоятимуть лідери країн колишньої антигітлерівської коаліції.

Не знаю, що Путін скаже про переможців над нацизмом, але переконаний: свою заяву, ніби перемогу було б здобуто й без українців, він не заперечить. Хоч є речі очевидні. Коли говорити про бої лише на території РРФСР, то за битву під Москвою звання Героя Радянського Союзу удостоєні двадцять українців із ста дванадцяти захисників столиці, відзначених цією високою нагородою, за бої під Ленінградом – 68, під Сталінградом – 15, на Курській дузі – 30. Із 589 Героїв за Берлінську операцію наших земляків - сто. Загалом же цього звання удостоєні 2069 українців. Одним із них міг стати двадцятирічний юнак із Київщини. Але не став.

Коли «заговорив» кулемет

Він повторив подвиг Матросова... за півтора місяця до самого Матросова.
Січень 1943-го. Почалася операція з прориву блокади міста на Неві. 5-ю ротою 128-ї дивізії командував уродженець села Гостролуччя Баришівського району Яків Богдан. Роті було наказано оволодіти кладовищем села Липки, нашпигованим фашистами, які обстрілювали червоноармійців із-за могил і замаскованого серед них дзоту. Старший лейтенант Богдан пробрався до нього і закидав вогневу точку противника гранатами. Та коли наші бійці піднялися в атаку, кулемет знову «заговорив». І тоді Яків закрив його амбразуру своїм тілом. Бойове завдання було виконане. Ціною життя юнака з Київщини. Але висока нагорода так і не знайшла героя. Та в рідному селі ним пишаються і шанують пам’ять про нього
У роки Великої Вітчизняної війни закрили собою амбразуру ворожого дзоту п’ятдесят п’ять українців.

Ніхто не хотів помирати

Під час проведення Яссько-Кишинівської операції уродженець села Дмитрівки Знам’янського району Кузьма Гуренко здійснив подвиг, за який посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. В бою поблизу села Єрмоклія Суворовського району в Молдавії батальйон, в якому служив Гуренко, був атакований чотирнадцятьма танками і самохідними гарматами. У вирішальний момент бою наш земляк з протитанковими гранатами кинувся під німецький танк і ціною свого життя підірвав його.
...Лейтенант Федір Павловський на чолі десантної групи човном форсував Дніпро поблизу Комарина в Білорусії і захопив висоту. Але втримати її було нелегко – фашисти відповіли шаленими атаками. Всі бійці загону загинули. Павловський продовжував відбиватися самотужки, знищивши шістдесят п’ять ворогів. Того ж дня загинув у наступному бою і сам Федір. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року лейтенантові Павловському присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Родом він – із села Соснівки Олександрівського району.

...У роки минулої війни повітряний таран здійснили понад шістсот радянських льотчиків. Серед них – і уродженець Новоукраїнського району нашої області молодший лейтенант Василь Колісниченко. При обороні Воронежа, поранений у повітряному бою в обидві ноги, він повів свій літак на таран і збив ворожий Хе-111. Посмертно удостоєний звання Героя.
...У ніч з 25 на 26 березня 1944 року десантний загін під командуванням старшого лейтенанта Ольшанського (до речі, теж українця) на рибальських човнах перетнув Бузький лиман і висадився в районі Миколаївського морського порту. Протягом двох діб десантники відбили вісімнадцять атак супротивника, знищивши за цей час близько 700 ворожих солдатів і офіцерів. У цьому бою загинув наш земляк із Бобринецького району Іван Індик. Всім учасникам операції було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Це – лише окремі сторінки героїзму українців, проявленого у боях з фашистами.

Ніхто з них не хотів помирати. Але вони розуміли свій обов’язок. І з честю виконали його. За роки війни близько 2,5 мільйона українців нагороджені орденами і медалями, Героями Радянського Союзу стали понад дві тисячі наших земляків, тридцять два із них – двічі, а Іван Кожедуб - тричі. Із чотирьох радянських воїнів, удостоєних звання Героя, і водночас повних кавалерів Ордена Слави двоє – українці.

Генерали, полководці...

У нагородному листі на уродженця Устинівки Олексія Мазуренка говорилося, що він у сорока п’яти вильотах особисто і в групі знищив 10 танків, 115 автомашин, 17 зеніток, 18 бронемашин, 10 гармат, сотні гітлерівців. А ще особисто потопив вісім ворожих кораблів та двадцять два у групі. Наш земляк дожив до Перемоги. Груди його прикрасили дві зірки Героя. Помер генерал-майор авіації Мазуренко у вісімдесят шість років і похований у Ленінграді, місті, яке захищав з неба.

На параді Перемоги 24 червня 1945 року в Москві зведеним полком одного з фронтів командував уродженець Олександрії генерал-лейтенант Петро Кошовий. Вольовий і досвідчений воєначальник, він відзначився у боях під Тихвіном і Ленінградом, у Білорусії і Східній Прусії. Навесні 1944 року воїни Кошового брали активну участь у визволенні України. За бойові операції при штурмі Сапун-гори під Севастополем і взятті Кенігсбергу генерал двічі отримав звання Героя.

Маршали й генерали українського походження очолювали більше половини з 15 фронтів, які діяли в період боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. У роки війни українці становили майже 23 відсотки особового складу Збройних Сил. З'єднання чотирьох Українських та двох Білоруських фронтів на 50–80 відсотків складалися з мешканців нашої республіки. Зрештою, дві жирні крапки в історії Перемоги у Другій світовій війні поставили саме українці – лейтенант Олексій Берест, який першим підняв прапор перемоги над Рейхстагом (маршал Жуков з нелюбові до українців викреслив його ім’я із нагородного списку, через що про подвиг сумчанина ми дізналися лише в роки перебудови) і генерал-лейтенант з Уманщини Кузьма Дерев’янко, котрий від імені радянського уряду на борту лінкора «Міссурі» разом із представниками командування союзницьких армій розписався під Актом про капітуляцію Японії.

А президент Росії кажете: «Й без українців»…

Москва завжди применшувала заслуги неросіян у перемозі над фашизмом, випинаючи роль саме «русского солдата». Цьому сприяв ряд засобів, зокрема пісні воєнного періоду і про війну загалом, в яких головним чином вшановували «российского героя, грудью защитившего страну». Або в яких радянський солдат просто ототожнювався із росіянином. (Характерний приклад. У першому варіанті відомих «Журавлів» були слова : «Мне кажется порою, что джигиты, С кровавых не пришедшие полей...». Автора підправили: «Понимаете, Расул-ага, это не масштабно, давайте напишем «солдаты», так оно как-то солиднее». Расул Гамзатович був зговірливою людиною. І не стало джигітів, тих, що «с кровавых не пришедшие полей»... Далі – література, кіно, урочисті промови, уроки історії і т.д. Та й у світі радянських людей тоді називали не інакше, як «русскими», прекрасно розуміючи, що СРСР – це та ж сама російська імперія, тільки у червоній обкладинці.. Але часи міняються, світ уже не плутає українців з росіянами. Відповідно, по-новому дивиться і на події сімдесятирічної давності, сприймаючи Україну з її героями, жертвами і втратами як складову антигітлерівської коаліції. Не до всіх це ще, правда, доходить. Напевне через те, що, як сказав один дотепник, короткі люди пізніше за інших дізнаються, що пішов дощ.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ