СУСПІЛЬСТВО

До 90-річчя Леоніда Йосиповича Шліфера: уроки легендарного Хлібороба

Воістино вірно мовиться: велике бачиться на відстані. А надто коли йдеться про людину, яка ще за життя стала легендарною.

Леонід Йосипович Шліфер – саме така людина. З уст в уста й досі передаються розповіді про його нестандартні господарські рішення, стосунки з підлеглими. І завжди при цьому наголошується на його мудрості й людяності. Цими якостями він запам'ятався сучасникам найбільше, тож і напередодні його 90-річчя варто їх згадати, але спочатку, хоча б коротко, про життєвий шлях Леоніда Йосиповича.

Народився він 1 квітня 1927 року на хуторі Нова Оситняжка (нині Олександрівський район Кіровоградської області). В дитинстві сповна довелося спізнати і холоду і голоду. А потім розпочалася Друга світова війна, й доля закинула чотирнадцятирічного Леоніда в Саратовську область, де працював поштовим агентом. У жовтні 1942, приписавши собі кілька років, попросився в армію. Служив в льотній обслузі, пройшов тисячі кілометрів фронтовими дорогами.

Мирне життя розпочав у 1946 році фініспектором, згодом завідував Новоархангельським райфінвідділом. У січні 1953 року Леонід Йосипович назавжди пов'язав себе із сільськогосподарським виробництво, очоливши найвідсталіший колгосп. На цій посаді розкрився його талант організатора, керівника і вихователя. Очолюване ним господарство (пізніше до нього приєдналися кілька сусідніх збиткових колгоспів) було, як тоді любили говорити – до слова, не безпідставно! – маяком, школою передового досвіду, куди вчитися приїздили делегації з усього Союзу.

Тодішня влада не обділяла Шліфера увагою і нагородами. Він тривалий час обирався депутатом Верховної Ради СРСР, двічі удостоївся звання Героя соціалістичної праці (1965, 1988), численних нагород. Незалежна Україна теж відзначила багаторічну працю цієї неординарної людини, нагородивши її "Орденом за заслуги" ІІІ та ІІ ступенів, однак не змогла забезпечити йому нормальних умов для праці. Аферисти, на яких були такі багаті минулі дев'яності роки, постаралися усунути Леоніда Йосиповича від справ, аби прихопити те, що ніколи їм не належало. Для здійснення замисленого супер-міцне господарство розділили й заходилися його грабувати. Невдовзі рядові селяни збагнули, що без його досвіду й ділових навичок їм не обійтися, покликали його керувати одним із новоутворених господарств, і він чесно служив їм до останнього свого подиху.

А тепер про те, яким залишився він у пам'яті своїх сучасників.

Олександр СЕРГАТИЙ, в. о. голови Кіровоградської обласної ради сільгосппідприємств:
– Для нашої аграрної області Леонід Йосипович був своєрідним локомотивом. На нього рівнялися, до нього прислухалися. Людина нестандартного мислення, нестандартного розв'язання виробничих проблем, він завжди ішов на крок попереду, і не випадково все, що пропонувала наука, знаходило прописку на полях і фермах очолюваного ним господарства. Воно успішно співпрацювало із селекційними центрами, науково-дослідними інститутами й станціями. Для прикладу, знаменитий югославський гібрид кукурудзи ЗПСК, який відсотків на 50-60 був урожайнішим за вітчизняні сорти, вперше з'явився на його полях.

Леонід Йосипович умів агітувати за нове. Пригадую його виступ на одному із зібрань партійно-господарського активу області. Йдучи до трибуни, він спіткнувся, і з його кишень випало кілька качанів кукурудзи. Всі завмерли, а він, позбиравши качани, поклав перед собою на трибуні й почав говорити. "Хлопці, – звернувся до присутніх, серед яких були й керівники господарств, – якщо ви бачите на стеблі ось такий качан, – він показав найменший із качанів, – то знайте, що з гектара ви зберете по тридцять центнерів кукурудзи. Якщо на стеблі бачите ось такий, – показав більший качан, – зберете по сорок пять – пятдесят центнерів. А якщо на стеблі висять ось такі, – він показав третій качан, – то вам гарантовано 70 центнерів".

Він був не простою особистістю, умів знаходити підходи до людей, захищав, допомагав. Якось перший секретар обкому Микола Гнатович Самілик узяв мене, завідуючого сільгоспвідділом обкому, в поїздку в Голованівський район. Їдучи назад через Новоархангельський район на трасі побачили машину Леоніда Йосиповича. Ясна річ, зупинилися. Шліфер був не сам, а з першим секретарем райкому, над яким почали згущатися хмари. "Ото ви, Миколо Гнатовичу, – звернувся Леонід Йосипович до Самілика, – подали геніальну ідею – сіяти гарбузи по кукурудзі на силос, так ми її втілили в життя, поїхали побачите". Миколу Гнатовича не треба було довго переконувати: "Поїхали!". І ось ми на полі. Комбайни косять кукурудзу, машини возять масу, а край поля стоять тракторні причепи повні гарбузів. Зайшли в середину кукурудзи, а там такі гарбузи, що не кожен піднімеш. Їх силосували разом із кукурудзою, і це був гарний корм для худоби, якої в господарстві утримувалося до 15 тисяч голів.

Микола Гнатович був у захваті від побаченого, почав рахувати, скільки можна додатково отримати кормів, якщо всі площі силосної кукурудзи засівати ще й гарбузами. І тут Леонід Йосипович запрошує на дорогу випити по чарці старого французького коньяку. Діватись нікуди, Микола Гнатович погоджується, не здогадуючись, заради чого все це затівалося. А в лісі Леонід Йосипович відвів його в сторону, щоб попросити відкласти звільнення першого секретаря райкому. Самілик не міг не погодитися з думкою авторитетної людини.

Або інший приклад. Якось, будучи в обкомі, Леонід Йосипович зайшов і до мене в кабінет, чого ніколи не було раніше. Зайшов, аби замовити слово за доярку, яка на фермі працює з чотирнадцяти років. Відзначилася вона тим, що першою в області надоїла п'ять тисяч кілограмів молока на корову. "Підтримайте її на Героя, – сказав Леонід Йосипович, – вона того заслужила. Корови – це її діти, ферма – це її дім". Доярку ту звати було Марія Монаша, і вона невдовзі стала Героєм соцпраці. До слова, при Шліферу, окрім нього самого, ще четверо працівників господарства удостоїлися цієї високої нагороди.

Узагалі, він, як ніхто, дбав про тих, з ким працював. Про колгосп "Зоря комунізму" казали, що там людини живуть при комунізмі, і це значною мірою відповідало дійсності. Тут найкраще з-поміж усіх господарств області оплачувалася праця, створювалися для колгоспників умови життя. І до всього того докладав зусиль, знань і досвіду Леонід Йосипович. Він тяжко переживав розпад СРСР, але немає сумніву, що сьогодні він був би серед тих, хто всіляко підтримує наших військових на сході країни, бо він був справжнім патріотом української землі.

Микола КОВАЛЕНКО, директор ПП імені Гагаріна Новоархангельського району:
– Леонід Йосипович прожив своє життя, як солдат на посту біля прапора військової частини. По-іншому він не міг. Він не дозволяв собі розслаблятися, бо на нього рівнялися, з нього брали приклад. На моє переконання, він був одним з найкращих керівників радянської епохи. Кажуть: мудра людина завжди знайде вихід із складної ситуації, його ж мудрість полягала в тому, щоб не потрапляти в такі ситуації.

Про все це я знаю не з чужих розповідей. У молодості мені пощастило працювати в колгоспі, який очолював Леонід Йосипович. Був я інструктор зі спортивної роботи й секретарем комсомольської організації, часто зустрічався з ним, бачив, як він ставиться до людей. Якось із села Іванівки до центральної контори прийшла жінка, щоб виписати для дому двісті цеглин. Оскільки Леоніда Йосиповича не було на місці, вирішувати питання взявся секретар парткому. Сказав, що днями колгоспні машини братимуть цеглу на заводі, і тих двісті штук завезуть їй додому. Жінка подякувала й вийшла в коридор, за нею і я із секретарем парткому. А тут Леонід Йосипович. Поцікавився, що привело жінку в контору. Відповів секретар парткому, мовляв, їй потрібна цегла, і він уже розповів, коли вона її отримає. Леонід Йосипович вислухав, а потім: "Та ні! Цегла їй потрібна сьогодні. Іди, Ганю, до завгара, а я йому зателефоную, щоб зараз виділив тобі машину і дав хлопців повантажити цеглу". Він ніколи не казав, як деякі керівники: "Ой, чому ж ви вчора не прийшли? В коморі вже порожньо, навідайтеся післязавтра".

До рядових трудівників він був уважним, а особливо до молоді, підтримував культуру, спорт. Якось запитав у мене про успіхи нашої команди з футболу. Пояснюю: друге місце буде, бо Торговиця підкріпила себе автобатом, який возить у них буряки на завод. Леонід Йосипович подивився на мене уважно й каже: "Наш колгосп по врожаях і надоях посідає перші місця, а ти кажеш про якесь там друге? Викликай хоч київське "Динамо", а перше місце мені привезти". Ми тоді таки виграли. Додому повернулися пізно, а о шостій ранку за мною приїздить водій Леоніда Йосиповича, щоб я кубок взяв на наряд. Леонід Йосипович дуже гордився нашим успіхом і всій команді дав вихідний.

Водночас він був і вимогливим, умів налагодити міцну дисципліну. Казав: "Візьміть найкращий армійський полк і наш колгосп, то я вам гарантую, що в нас виконавча дисципліна буде набагато кращою". І це не було перебільшенням.

Я щасливий, що мав честь працювати поруч з цією великою людиною, що мав можливість вчитися в неї праці на землі та житейським мудрощам.

Володимир ДЖУГОСТРАНСЬКИЙ, директор СТОВ "Ятранське" Новоархангельського району:
– Уперше я побачив Леоніда Йосиповича в сімдесяті роки, коли очолював тракторну бригаду в своєму селі Орловому. Тоді часто відбувалися семінари в Надлаку, на які потрапляв і я. Там справді було чому повчитися. Наприклад, ми наочно побачили, що собою являє поверхневий обробіток грунту. Сьогодні цим нікого не здивуєш, а тоді мало хто вірив, що поле можна обробити дисковими боронами і відразу ж сіяти пшеницю чи іншу культуру.

Леонід Йосипович був по-справжньому мудрим керівником. Це відчувалося з перших секунд спілкування з ним, і тому, коли траплялося його слухати, я ловив кожне його слово, кожну його думку.

Запам'яталося, він дуже дорожив своїми бригадирами тракторних бригад, покладав на них великі надії, і вони його не підводили. Коли хтось починав говорити про трьох китів, на яких нібито тримається якась там справа, Леонід Йосипович стверджував, що в Надлаку таких китів аж чотири і ці кити – бригадири тракторних бригад.

Частіше ми зустрічалися, коли я став керівником господарства. Почув від нього багато такого, чого не міг дати жоден інститут. Він був професіоналом найвищого гатунку, академіком. За силою думки я не знаю йому рівних, і мені шкода, що якоїсь миті колгоспники не повірили йому, засумнівалися в його порядності. А була ж звична для тих часі справа – завод не віддав колгоспу цукор, і в цьому люди звинуватили того, хто стільки років дбав про їхній добробут.

***

Ось такі вийшли штрихи до портрету Леоніда Йосиповича Шліфера. До портрету, який ще належить комусь виписати у всіх деталях, адже постать Шліфера, його життя потребують осмислення, і помиляється той, хто стверджує, що і його, і Гіталова, і багатьох інших видатних організаторів виробництва треба залишити радянському минулому. Але їхній приклад самовідданого служіння своїй країні, своєму народові, ставлення до праці, до своєї справи може прислужитися ще не одному поколінню хліборобів.

Валерій М'ЯТОВИЧ