СУСПІЛЬСТВО

Кропивничанка Лідія Кравцова розповіла про свого непересічного талановитого чоловіка (ФОТО)

Насамперед, представлю мою гостю, з якою ми і будемо згадувати народного артиста України Івана Васильовича Кравцова.

Його дружина Лідія Кравцова. Разом вони прожили 51 рік. У свої 84 вона має прекрасний вигляд, попри те, що ще зовсім нещодавно ескулапи давали їй 3-4 (!) дні життя. Що було, те було. І, як-то кажуть, прорвалася! До недавнього часу Кравцова працювала помічником режисера у театрі імені Кропивницького, хоч розпочинала кар’єру як актриса.

Ой, перепрошую, моя візаві непокоїться, мовляв, ти ж покликала мене говорити про Ваню, Івана Васильовича, а не про мене!

- Будемо говорити про Івана Васильовича, – легко погодилася я.

- А знаєш, він приїхав у Луцьк, свій перший театр, після закінчення харківського інституту мистецтв ще зовсім молодим, але його вже тоді називали Іваном Васильовичем. І ніяк інакше! І так все життя! – посміхається Ліда, певно багато про що згадуючи.

Іван Васильович Кравцов народився 1 липня 1934 року в селі Божедарівка на Криворіжжі. В цих місцях пройшло його дитинство, тут починалася юність. В силу обставин села, правда, змінювалися, але Криворіжжя його мала Батьківщина. А в старші класи вже в повоєнний час хлопець ходив за 7 кілометрів у Кривий Ріг. Сім'я була дружна і за словами Ліди інтелігентна. «Атож! Кажуть: село, село, а в селі люди вихованіші і мудріші, ніж у місті»,- стверджує Кравцова.

Я не збираюсь заперечувати, але не можу стриматися від питання.

- Лідо, між нами, Іван Васильович, скажемо так, фактурно зовсім не асоціювався з людиною акторської професії…

Чесно кажучи, думала, вона на мене образиться, але Ліда легко погодилася:

- Ну так. Він не герой, він простак! Знаєш, я ніколи не хвалила Ваню. Всі дружини хвалять своїх чоловіків. Я не могла. А ось сьогодні буду хвалити! Бо він був справжнім актором!

- З великої літери?

- Ти що іронізуєш? Так, з великої, якщо хочеш. Зараз таких акторів нема! Не лише таких, як Ваня! Таких, як Семенов, як Попудренко, як Миронович, як Гриша Рябовол… Що не так?

- Все так. Однак, розкажи мені, звідки у сільського хлопця з'явилася мрія про лицедійство?

- Тоді він жив у селі Коломиївка. Все там же, на Криворіжжі.. А сусід був завклубом і вів драматичний гурток. Умовив Ваню спробувати. В якійсь виставі (назви не пам’ятаю) він зіграв хлопчика. І так зіграв, що все село почало називати його артистом! Головне, йому теж сподобалось лицедійство. Більше він з ним не розлучався. Але по закінченню школи мріяв стати льотчиком. Поїхав вступати до Харкова. В дорозі застудився і сувору комісію медичну не пройшов через банальний нежить! І тоді він згадав про свою другу мрію. Швиденько відніс документи в Харківський інститут мистецтв. Вступив із першої спроби. Його взяв на курс Іван Мар’яненко. О! для Вані це був кумир на все життя!

- Про це я не раз чула від Івана Васильовича. Навіть про те,що якби не Мар’яненко, то він би і актором не став. Перебільшує?

- Мабуть не зовсім. Була така ситуація. Готували дипломну виставу. Це була «12 ніч» Шекспіра. Якраз вийшов фільм. Ну отой знаменитий з Ларіоновою і Лучко. Студентам категорично заборонили його дивитися. А у Вані роль не йшла до такої міри, що він вже вирішив залишити інститут, мовляв, який із мене актор! Мар’яненко його заспокоїв,відрадив, підказав. Роль вийшла. Він грав героя, якого у фільмі Віцин грав. Як я говорила, фільму він не бачив. А грим зробив абсолютно віцинський!

- Ти сказала, перший театр був Луцький. Його на дипломі запросили?

- Ні, запросили його в севастопольську оперету.

- Як?! Іван Васильович і оперета?

- І що? Знаєш, як Ваня гарно співав? У них уся сім'я була співоча. Приїдемо в гості, збереться рідня, дядечки, тіточки. Як затягнуть пісню. «О, мама міа».

- А що ж оперета?

- Ваня не любив оперету, то й відмовився. Вибрав Луцьк.

- Відчував, що там тебе зустріне. Першу любов?

- Не першу! Перша любов у нього з'явилася ще в школі. І продовжувалася в студентські роки, хоч вчилися вони в різних інститутах. А потім так трапилося, що у Вані з'явилася інша подруга. Все у них було серйозно. А я в цей час вступила у студію при театрі. Грала в масовці, танцювала, траплялися й епізоди…

- Типу «кушать подано»…

- Ага! Правда, у казці «Снігова королева» принцесу грала! Не знаю, коли він звернув на мене увагу. Кілька разів провів додому та й допроводився! Скоро зіграли весілля. Пишне, комсомольське!

- Це ж треба! Як звали його попередніх пасій?

- Ніна і Іра! Але він був чесний. Нічого зайвого собі не дозволяв. Чесно сказав Ірі, що не любить. Він прекрасний сім’янин. Я прожила з ним ціле життя, як один день. Працювали разом, відпочивали разом. Були і в горі, і в радості…

- Про це мені добре відомо. Ви були красивою парою. Справді, і в горі, коли пішла в інші світи ваша кохана донька, і звісно, в радості. Але давайте повернемося до основної теми. Все таки Іван Васильович – народний артист. За своє життя він створив стільки яскравих, пам'ятних образів. Сьогодні, коли пишуть про артистів, то обов’язково, хто на кому і т. д. Не заперечую, нас цікавлять і такі речі. Але ж головне, чим він залишився в пам'яті сучасників, що передав нащадкам. Бо він не просто жив, а священнодіяв! Можу себе поздоровити: більшість його вистав у нашому театрі я бачила. А як він починав у Луцьку?

- У Луцьку ми пропрацювали недовго, але грав він багато. Чесно кажучи, я вже й не пам’ятаю з чого починав і чим закінчив. Тобто, закінчив тим, що не помирився з директором і пішов із театру. Його запросили у Кіровоград. Місто йому сподобалось і він забрав нас з маленькою Наталочкою. (Наталя Кравцова – співачка зі світовим іменем. Виступала на різних сценах світу і нарешті осіла в Словенії, ставши примою оперного театру. На жаль, життя її дуже рано обірвалося. – Авт).

То був 1961 рік, – продовжувала Кравцова. – І ось з тих пір і до кінця життя ми – кропивничани! Змінювалися режисери, директора, з’являлися і «зникали» артисти, хто в пошуках місця під сонцем залишав театр, а хто відійшов у вічність, ми ж зрослися з цим театром, зріднилися з людьми. Публіка Ваню полюбила. Правда, його перша роль у якійсь чисто політичній п’єсі, котру швидко зняли з репертуару, була цілком прохідною. Зате показав він себе у виставі «Іванко златокудрий», де грав одного з братів головного героя. Після цієї вистави багато хто зрозумів, що його справжнє амплуа простак, комік.

Можу підтвердити, що з почуттям гумору у Івана Васильовича все було нормально. Хоч комедійним актором його назвати важко. Грав він і трагедію і драму. Скажімо, шут у «королі Лірі» в постановці Мирона Любенка, далеко не комедійна роль. Хоч, справді, як подивитися. Шути покликані веселити. «А знаєш,, – повідала Ліда, – У Вані була заповітна мрія зіграти короля Ліра. Але це так і залишилось мрією», зітхнула співрозмовниця. І додала, мовляв, це був би прекрасний король Лір. Можливо. Але скажу вам таке. Я хоч і не ставлюся до Вільяма нашого Шекспіра як геніальний Лев Толстой (Памятаєте, як він радив Антону Павловичу: «Не пишите пьес,Антоша. Шекспир скверно писал, а ви еще хуже»), однак пієтету перед великим англійцем не відчуваю. Звісно, король Лір – роль, про яку багато акторів мріють. На щастя, Івану Васильовичу вистачило ролей, якими він міг пишатися.

Скажімо, роль Івана Непокритого пройшла через все його життя, тобто скільки не доводилось з ним спілкуватися, він завжди її згадував. Ще б! Адже з монолога Івана Непокритого почався його вхід у професію. Він читав його при вступі в інститут і своїми емоціями скорив приймальну комісію та самого метра Івана Мар’яненка. За час служіння у театрі Кропивницького ним зіграні десятки ролей у класичних і сучасних п’єсах.

Згадувати про всі немає ні можливості, ні потреби. Хоч деякі згадаю просто візуально. Я запам’ятала Івана Васильовича вже з вистави, з якої почалося моє захоплення театром. Це була «Планета сподівань» Олекси Коломійця. Він грав роль солдата, що йшов у безсмертя. Згодом було багато «добротних» ролей у виставах «Яблуневий полон» Дніпровського, постановці Аліма Ситника, коли він ще був «нашим» ( згодом очолив театр у Черкасах), «Трибунал» Макайонка,Ониська у «Мартині Борулі» і Калитки в «Сто тисяч»,п’єсах корифея Івана Карпенка-Карого. А роль Солопія Черевика у виставі «Сорочинський ярмарок» у постановці Мирона Любенка (остання шоу вистава за гоголівськм твором ніякого відношення немає!) стала його апофеозом. За словами Лідії Кравцової, його визнали кращим Солопієм на Україні.

- А у виставі «Сватання на Гончарівці» ,– згадує співрозмовниця,– він переграв всі чоловічі ролі за винятком Олексія.

- І Стецька грав?

- І Стецька.

- Ох, шкода, не бачила! Лідо, а які ролі особливо запам’яталися тобі? До речі, Іван Васильович був безконфліктною людиною., як мені здається.

- Це справді так. Ваня не конфліктував із режисерами та й із партнерами. На нього завжди можна було покластися. Були випадки, коли навіть з лікарні «втікав», бо треба було грати виставу. Але він завди стояв «за правду».

- А що за історія трапилася, коли він залишив театр. Все таки конфлікт був?

- А-а! Тоді не зовсім справедливо вчинив з ним Михайло Гіляровський і Ваня не роздумуючи, розрахувався. Його тут же забрав Алім Ситник у Черкаси. Я ще залишалася тут, але вже затівався обмін житлової площі. З цього приводу Іван Васильвич приїхав. І тут на нього налетіла дорога наша баба Женя, Євгенія Михайлівна Чабаненко, Царство їй небесне. Жінка вона проста, без церемоній: «Тю! Іване, ти шо здурів? Куди це ти намилився? У тебе тут сімя, робота! Ану повертайся!». Так чи інакше, а нікуди ми не переїхали. В Черкасах Ваня пропрацював усього 9 місяців. …Ну, а про ролі. Не буду я щось виділяти, мені всі його ролі подобаються. Навіть ота малесенька без слів. Маю на увазі дідуся у виставі «Моя професія: сеньйор із вищого світу» у постановці Валерочки Дейнекіна.

- Ну, це був блиск! – вигукнула я і вставила свої п’ять копійок, мовляв, а мені найбільше запам’яталася одна з останніх ролей Івана Васильовича у дебютній виставі в театрі імені Кропивницького Михайла Ілляшенка «Ревізор», де Кравцов грав попечителя богоугодних закладів Артема Пилиповича Землянику. Ото була майстерність! Я тоді навіть сказала: такого Кравцова я ще не бачила. Та й не тільки сказала, написала в «Народному слові». Дозволю собі себе процитувати: «Звичка до блюдолизтва, начотництва, гнилість – та все, що завгодно – проступають уже в зовнішній характеристиці персонажа, його манері рухатися, кидати репліки. Загалом повний кураж, коли б… Коли б іноді не проступав у цьому Земляниці нещасний Акакій Акакійович». Ну таке в мене відчуття. Можливо, й помиляюся".

Одного разу я запитала у свого друга, знаменитого режисера і актора Олега Єфремова, як він ставиться до творчості Рустама Ібрагімбекова, відомого азейбаржанського драматурга і сценариста. На той час його п’єси активно ставили московські театри. Олег Миколайович відповів у властивій йому манері: спокійно.

Знаєте чому я про це згадала? Іван Васильович Кравцов ніколи не був моїм кумиром. Я ставилася до нього і його творчості спокійно. Але я завжди знала, що без таких постатей, як народний артист України Іван Кравцов, театру просто б не існувало.

Ви зі мною згодні?

Валентина Левочко