СУСПІЛЬСТВО

Згвалтування як особливе знаряддя війни: як виявити, задокументувати, куди звертатися (ФОТО)

Із першого дня вторгнення в Україну російські військові застосовують сексуальне насильство проти мирного населення як особливий тип зброї.

Йдеться, передусім, про згвалтування жінок, чоловіків та дітей на тимчасово окупованих територіях. Психологи кажуть, що це знаряддя війни вражає, як мінімум, три покоління людей, що вижили.

На жаль, порахувати точну кількість постраждалих від сексуального насильства складно. Наприклад, після звільнення Бучі у квітні медіа повідомляли про виявлених 25 випадки згвалтувань. У вересні ООН у своєму звіті вказала “понад сотні випадків згвалтування” або сексуальних насильств в Україні, починаючи з 24 лютого 2022 року. Британський адвокат Вейн Джордаш, який допомагає Україні розслідувати сексуальні злочини окупантів, стверджує: Росія планувала їх на системному рівні під час підготовки вторгнення. Але така стратегія у світі непоодинока. Її часто застосовують під час війн у різних країнах.

Косовський прецедент

Зокрема, під час війни 1998 – 99 років у Косові від сексуальних злочинів сербських вояків постраждало, як мінімум, 20 тисяч етнічних албанців та албанок. Сьогодні, 23 роки потому, в цій країні по крихтах збирають свідчення осіб, які вижили. Але менталітет і патріархальний устрій суттєво впливають на ставлення суспільства до постраждалих, передусім, до жінок.

Перше публічне зізнання згвалтованої жінки на ім’я Шахеріте кілька років тому мало ефект потужного вибуху. Про це під час міжнародної конеренції «Документація сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом – стандарти та практика» у Приштині розповіла директорка Косовського центру реабілітації жертв катувань (KRCT) Феріде Рушиті.

– Це було перше офіційне звернення, яке сколихнуло все суспільство, – зазначила вона. – Його підготовка тривала близько трьох місяців. Частина спільноти сприйняла це зізнання дуже агресивно, але більшість присутніх у залі витирала сльози. Я бачила очі чоловіків-міністрів, які плакали. Всі були вражені сміливістю цієї жінки, яка просто добивалася справедливості.

Шахеріте разом із правозахисниками провела титанічну працю. Вона зустрічалася з президентом, прем'єр-міністром, міністрами та іншими посадовцями. Після зізнання у зґвалтуванні чимало людей дякували за те, що вона набралася сміливості відкрити цю страшну рану. Вона стала тим голосом, який був почутий, і її посил зібрав могутню підтримку.

Зав’язали очі, зв'язали руки і відвезли до штабу

Досвід косоварів може бути корисним для України, яка стикнулася з масовим сексуальним насильством в умовах війни. В цій ситуації важливо зібрати й задокументовати свідчення очевидців, як це робить, зокрема, мешканка Бородянки на Київщині Ольга Фещенко. Вона записала історій людей сіл Бородянської громади, які першими зустріли ворога й декілька тижнів перебували в окупації, і видала книгу “Живі історії”.

– До нас приїздило багато комісій, у тому числі з Генеральної прокуратури. Вони шукали можливість вийти на цих жінок, – каже Ольга Фещенко. – На жаль, лише одна людина офіційно заявила про згвалтування російськими вояками. Але я знаю достеменно, що були згвалтовані і по-звірячому вбиті жінки. Я поки що не описувала це в моїх історіях. Дуже важко про це писати…

Ще одна мешканка Бородянки на відео телеканалу ДніпроTV свідчить, що люди боялись навіть із хати вийти, бо знали, що кадирівці вбивають і гвалтують жінок.

– Одну з них ми зустріли на вулиці, коли шукали з донькою щось поїсти, – розповідає вона. – Ми їй кажемо: “Танки їдуть, давай тікати!”, вона відповідає: “А мені все одно. Мене росіяни спіймали, зав’язали очі, звязали руки і відвезли до свого штабу, а там згвалтували, як хотіли. Тому я зараз уже нічого не боюсь”.

Перші свідчення

Втім, чимало українських жінок уперше пережили травматичний досвід згвалтування задовго до повномасштабного вторгнення рашистів. Одна з них, Ірина Довгань, жила у Донецьку. В 2014 році, коли на сході почались бойові дії, вона потрапила в полон до російських окупантів.  

– Мені мої мучителі казали, що зараз тимчасово залишили в спокої, – розповіла вона під час виступу на конференції у Приштині. – А коли з Іловайська повернеться частина батальйону “Восток”, я попрацюю гарним релаксом для військових. Вони питали, чи бачила я жіночий орган після того, як через нього пройде декілька сот чоловіків. Російські найманці відчували стопроцентру безкарність. Інколи я підповзала до вікна в кімнаті, де мене тримали. Я бачила, як вони сиділи в захопленій військовій частині, поклавши ноги на стіл. У них стояли ящики з алкоголем, а місцеві колаборанти прислужували їм.

Після звільнення з полону Ірина переїхала до Київської області, де її з сім'єю приютили добрі люди.

– У чужій оселі ми прожили перші шокуючи півтора місяці. Журналісти перелазили через паркан, щоб мене опитати. Молодшій доньці було 14 років. Її шкільні друзі з окупованого Донбасу писали їй: “Ми знаємо, що твою матір згвалтували”. Після цього вона три доби пролежала обличчям до стіни. Доньчин хлопець теж написав дуже жорстоку річ про мене, і це стало закінченням її першого кохання, – ділиться спогадами Ірина.

П'ять років тому її історію задокументував голова Східноукраїнського центру громадських ініціатив Володимир Щербаченко. Ця організація надає правову допомогу людям, які пережили катування, а також захищає їхні права в судах, у тому числі міжнародних. 

– Я тоді не розуміла, навіщо це потрібно. Але вперше відчула, що хтось мною цікавиться через те, що я пережила. Згодом я дала свідчення у міжнародному суді в Гаазі, – розповідає Ірина Довгань. Нині вона співпрацює з міжнародною організацією SEMA Ukraine, що захищає права постраждалих від сексуального насильства.

“Мирне” згвалтування

Втім, під час війни сексуальне насильство переживають не лише люди, які перебувають безпосередньо в зоні бойових дій. Часто воно трапляється з жінками, які в пошуках порятунку виїхали за кордон. На це звернула увагу журналістка “Європейської правди” Дар’я Мещерякова під час міжнародної конференції «RE:COVER. Як російська війна проти України змінює журналістику». Медіафорум проходив у листопаді в Братиславі. Одна з панельних дискусій була присвячена висвітленню теми українських біженців та внутрішньо переміщених осіб. Там Дар’я розповіла про сцену, побачену на вокзалі в Голландії:

– З вагону виходить молода жінка з валізами. На неї вже чекає літній чоловік. Він каже, що співчуває Україні й хоче, чим може, допомогти бідним біженцям. І що ця жінка може оселитися в його будинку і жити безоплатно. Зрозуміло, їй доведеться розплачуватись за “гостинність”…

Учасниці дискусії згадували про суспільний стереотип, нібито жінки самі винні в тому, що з ними трапилось. Однак ситуація, коли ти живеш в чужій квартирі і залежиш від людини, яка тебе прихистила, справді непроста. Людина або піде й опиниться на вулиці в чужій країні, чужому місті, і буде спати десь у спортзалі на матраці. Або ж буде терпіти й намагатись врегулювати ситуацію, щоб жити в теплі і в цьому будинку. Тому багато жінок замовчують цю проблему.

Журналістка і юристка Уляна Воробець підтверджує, що така проблема існує і в Польщі, де вона живе та надає допомогу українським біженцям. Вона вважає, що, зважаючи на масовий характер гендерно зумовленого та домашнього насильства, необхідно подбати про створення шелтерів для постраждалих жінок за кордоном.

Наприклад, у місті Бєльсько для цього є всі передумови: є фахівчиня, яка має досвід роботи в центрі, який опікувався постраждали від насильства жінками в Бердянську. Польська колега має досвід роботи з жінками, які були згвалтовані в Німеччині, Голландії та інших країнах.

– Ми працюємо над створенням осередку, куди жінки можуть просто прийти і розповісти свою історію, або втекти від чоловіка, який її гвалтує і погрожує. Такі центри потрібні не тільки в Польщі, а й в інших країнах, – переконана Уляна Воробець.

Замість післямови

В Україні з 1997 року діє Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації.

З 2003 року – отримала статус Національної, а з 2017 року функціонує за єдиним гармонізованим загальноєвропейським номером з надання психологічної допомоги 116 123. Це єдина в Україні національна і безкоштовна гаряча лінія з питань попередження ґендерно зумовленого насильства та торгівлі людьми.                                   

Якщо ви потребуєте психологічної або юридичної консультації, звертайтеся:                                                                              

0 800 500 335 (з мобільного або стаціонарного) або 116 123 (з мобільного).

Людмила Макей

Цей матеріал підготовлений у рамках проєкту ГО «Ла Страда — Україна» та ГО «Жінки в медіа» за підтримки International Media Support (IMS).