СУСПІЛЬСТВО

На інформаційному фронті: як українські журналістки відстоюють свої права на професійну діяльність (ФОТО)

Понад половина опитаних українських журналісток зізналися, що зазнали сексуальних домагань через професійну діяльність.

Вони розповіли про це під час анонімного адресного опитування, яке 14-25 червня 2021 року провів Інститут масової інформації у співпраці з громадською організацією «Жінки в медіа» та з журналісткою-розслідувачкою Любов'ю Величко. Респондентки також згадували про психологічне насильство, сексизм та кар’єрну дискримінацію. Згідно з доповіддю Глобальної мережі журналістів-розслідувачів (GIJN) 2019 року, журналістки часто потерпають від переслідувань через професійну та громадську діяльність.

Ірина Сампан: Мені писали, що феміністок треба гвалтувати і вбивати

Зокрема, минулого року жорсткого цькування зазнала воєнна кореспондентка, членкиня громадської організації “Жінки в медіа” Ірина Сампан. Йдеться про історію з фото оголених медійниць для календаря, створеного телерадіокомпанією “5 канал”. ГО “Жінки в медіа” спільно з кількома медійними організаціями, журналістками та юристками виступили проти цього проекту.

Ірина Сампан пояснила, чому саме так відреагувала феміністична спільнота.

– Це ненормальний спосіб збору коштів, навіть для потреб армії. У проекті задіяні журналістки, воєнкорки, редакторки і це не "ок". Це сексуальна об'єктивація, яка може мати соціальні наслідки. Розробники календаря пішли до Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Той залишив підпис: “Не тільки в красі наша сила”, – розповідає вона.

Жіноче співтовариство звернулось до різних медійних та юридичних організацій, а також до Урядової уповноваженої з питань гендерної політики, аби висловити ставлення до “сповненого дискримінаційних і сексистських наративів” проекту.  

Після цього, за словами Ірини, розпочався “справжній жах”.

– Я не могла уявити, що наше суспільство настільки не готове до цієї дискусії. Почалася кампанія дискредитації мене. Нібито я не маю права виступати проти того, щоб дівчата, а тим паче журналістки, оголювались. Бо в мене, нібито, в самої рильце в пушку.

Ірина розповідає, як її атакували члени праворадикального громадського об'єднання С14.

– Ця організація виходить на феміністичні та інші мітинги, аби робити провокації. Її члени декілька разів били журналісток. Ці люди намагались через закриті телеграм-канали та групи знайти номери телефонів моїх колишніх, щоб купити в них мої нюдси. Вони знайшли мої фото в купальнику в старому аккаунті Вконтакте, де мені було 17-18 років. Почали створювати мої облікові записи на сайті OnlyFans, де ти заробляєш гроші, продаючи свої приватні фото. В телеграмі створили мій аккаунт про інтимні послуги та почали писати моєму чоловікові про те, з ким і як у мене колись було, – розповідає журналістка.

Ірина зазначає, що начиталась про себе чимало неприємних речей. “Доброзичливці” почали згадувати в наклепницьких дописах навіть про її сина.

– При чому тут трирічна дитина до того, що в когось якісь радикальні нездорові думки? – обурюється вона.

На допомогу Ірині прийшли коліжанки з організації “Жінки в медіа”, яка надає юридичну і психологічну підтримку представницям медіаспільноти. Підтримали морально й знайомі чоловіки. Щоправда, деякі з них робили це не відкрито, а писали в приватні повідомлення, мовляв, не можуть виступити публічно через побоювання хейту.

На щастя, родина журналістки відреагувала на це випробування цілковитою підтримкою та розумінням.

– Сім'я в курсі, з чим я стикалась на фронті в своїй роботі. Були і сексизм, і ейджизм, і дискримінація, і харасмент. Я знаю, наскільки важко жінці-воєнкору важко заслужити авторитет у новому підрозділі. Я вперше потрапила на війну в 19 років, зараз мені 29, і бачу різницю, як до мене ставилися тоді та зараз, – зазначає Ірина.

Вона радіє, що минулорічний інцидент залишився позаду. Водночас шкодує, що не написала заяву до кіберполіції.

– Мене переконали, що це не дасть результату. А нещодавно моя колежанка після публікації феміністичного посту отримала купу погроз на кшталт: “Тебе треба знайти і вбити”. Мені також писали, що феміністок треба гвалтувати, вбивати, що вони гірші за проституток, – зазначає Ірина Сампан. 

Незважаючи на те, що конфлікт вичерпаний, вона не заспокоюється. Адже, за її словами, в суспільстві й досі існують радикалізація та дискримінація.

– Ми живемо в умовах високого рівня насильства. Прикро, що крім зовнішнього ворога, ми маємо боротися ще й і з внутрішнім, – констатує журналістка.

Вона радить колежанкам, які зазнали булінгу, без вагань писати заяву в кіберполіцію. Треба зберегти скрін-копії образливих коментарів, бо хейтери часто видаляють свої дописи. Важливо мати підтримку з боку рідних та колег, а також громадських організацій. Ірина закликає не здаватися й доводити свою правоту, “навіть тобі коли погрожують перестріти в темному під'їзді. Бо це не тільки твоя власна історія, а історія багатьох дівчат і жінок. Тому треба йти до кінця”. 

Олена Мудра: Не бійтеся говорити про тиск

Закарпатська журналістка Олена Мудра також знає не з чуток, що розслідувальна журналістика – небезпечна справа. Каже, під час тренінгів у Інституті розвитку регіональної преси попереджали про такі ризики. Тренери наголошували: “Ваша безпека – це публічність і розголос”.

Перші її матеріали вийшли в локальному онлайн-ЗМІ міста Виноградів та викликали суспільний резонанс. Уже тоді персонажі її журналістських розслідувань намагалися вплинути на авторку через власника видання, де вона працювала. Журналістка згадує, що їй телефонували незнайомці: “Ой, ви там пишете про таке. Але знаєте, це зовсім не так. Ми б вам розповіли, як воно є, але не хочемо, щоб наші коментарі були використані”.

– Мабуть, я була загартована тими попередніми епізодами. Ці люди просто не знають, що я з села Великі Ком'яти, які в нас були сусіди і що в мене було в школі. Я до цього не те що звикла, а вже просто не сприймаю, – зізнається розслідувачка.

Тож коли особисті дані потрапили в публічний простір, знайшла в собі сили діяти спокійно і виважено. Рік тому Олена Мудра вже пережила тролінг і доксинг (неправомірний збір особистих даних) у соцмережах.

– То був викид про те, що мій брат ухиляється від мобілізації, а я сховала сина в Словаччині. Нібито мій батько-лікар допоміг все це порішати через військкомат. Коли повідомлення від невідомої особи з'явилося в фейсбуці, я звернулась до СБУ. Я заскрінила цей наклеп і скинула керівникові з поясненням: “Мій син навчається в Словаччині три роки. Якщо вам потрібні документи з університету, я вам їх надішлю”. Після цього повідомлення зникло, – розповідає вона.

У день, коли з'явилися нові публікації дискредитаційного характеру, Олена Мудра зв'язалася з керівницею Інституту масової інформації Оксаною Романюк. Та порадила написати заяву до поліції.

– У п'ятницю я написала заяву, а в понеділок пішов розголос. Новину підхопили “Детектор медіа”, Суспільне та інші ЗМІ. Зі мною зв’язалися уповноважена в Україні організації “Репортери без кордонів” Маріанна Перебенесюк. Вона опублікувала цю новину в Твіттері. Цей кейс передали до комітету Верховної Ради з питань свободи слова. Днями зателефонували, що звернення розглянули і нададуть мені письмову відповідь.

Голова ГО «Асоціація «Жінки в медіа», членкиня комісії з журналістської етики Ліза Кузьменко вважає цей випадок кричущим порушенням людини та, зокрема, журналістки. Очолювана нею організація звернулась до Національної поліції, Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ та Офісу омбудсмена з закликом розслідувати факти тиску на незалежну журналістку.

– Олена Мудра пов’язує ці незаконні дії з її професійною діяльністю, зокрема через публікацію статті про кадрові зміни в Державній екологічній інспекції в Закарпатській області, яка вийшла 6 березня 2023 року у виданні Закарпаття онлайн під заголовком «ДЕІ Закарпаття очолив колишній УЗЕшник і спадкоємець кримінального будівництва на Буковелі Михайло Банк», – йдеться в заяві громадської організації “Жінки в медіа”, яка виступила на захист незалежної журналістки.

Після хвилі інформаційної підтримки правоохоронці розпочали розслідування за фактом перешкоджання професійної діяльності Олени Мудрої. Попри пережитий стрес, вона залишається оптимісткою і радить колегам:

– В першу чергу, треба відкинути емоції. Треба зібратись, подбати про збереження доказів та зв’язатися з медіаюристами чи колегами, щоби обоговорити з ними план подальших дій. Поплакати можна потім, а спочатку треба зробити важливі речі, які допоможуть захиститися.

Олена Мудра закликає коліжанок не боятись говорити про тиск та інші прояви перешкоджання:

– Розголос може вас захистити, а об'єднавшись, ми не дозволимо, щоб війна відсунула на другий план свободу слова, стала виправданням цензури та порушень прав людей, які працюють у медіа.

Марина Животкова: Мені казали: “Ти погана мати! Ти відправила свого сина на смерть”

Тема гендерної рівності в медіа не втрачає своєї актуальності під час війни. Ба більше, це той ціннісний орієнтир, який відрізняє нашу риторику від наративів російської пропаганди та наближає Україну до європейських стандартів, а значить і нашу перемогу над ворогом, зазначає голова ГО “Жінки в медіа” Ліза Кузьменко.

У дослідженні “Становище журналісток та інших працівниць медіа в Україні”, проведеного в листопаді 2022 року спільно з Українським жіночим фондом, роботі під час війни присвячений окремий розділ.

Так, у зоні бойових дій працюють 18 із 169 опитаних журналісток. Для семи з них до 24 лютого це була основна робота. Двоє респонденток повідомили, що мають досвід роботи в умовах окупації. Одна з них, редакторка сайту «Троїцьке.City» та газети «Сільська новина» на Луганщині Марина Животкова, опинилась в окупації в перший же тиждень війни. Вона провела в окупованому Троїцькому понад два місяці. Коли в лютому 2022 року на Луганщину заходили окупаційні війська, журналістка стояла на мосту і вела пряму трансляцію вторгнення.

– Російський солдат сказав мені: “Не знімай, бо застрелю”, – згадує Марина. – Але люди, що стояли поруч, кричали: “Хай знімає!”. Мені на телефон приходили есемески з усієї України: “Чому ти не передаєш ці дані ЗСУ?”. Та я не могла цього зробити, бо знала, що українські війська вже відступили і не можуть нам допомогти. Я усвідомлювала, що потрапляю в окупацію, але рятуватися не було як: з боку Харківської області йшли бої, а з іншого боку – Бєлгородська область – РФ. Ми в одну мить опинилися в пастці, з якої не було виходу.

Сайт «Троїцьке.City» та його сторінки в соціальних мережах працювали доти, доки до редакторки не прийшли додому з обшуком. Хтось із місцевих мешканців написав донос та те, що в Троїцькому працюють проукраїнські медіа. Марину прямо з дому забрали на допит.

– Щойно це сталося, колеги швидко зреагували і змінили пароль входу. Навіть якби під час допиту я й назвала цей пароль, все одно ніхто не зміг би зайти в нашу адмінку. Якби цього не зробили, то окупанти могли б скористатися нашими медіа, – зазначає Марина Животкова.

Коли до оселі журналістки вломились неждані гості, вони були озброєні й нишпорили в її речах. Доказами “злочину” вважалися зображення прапора ЄС на футболці та література українською мовою, а також співпраця з ПРО ООН та іншими міжнародними організаціями. На Марину наставили дула автоматів і повели до комендатури на допит.

Допит проводили декілька слідчих ФСБ.Слідчі цікавилися роботою редакції та громадської організації, яку Марина Животкова очолювала. Він знав про спільні проекти з ПРО ООН та іншими міжнародними донорами на Луганщині з листів від “добродіїв” і сказав, що є всі підстави звинуватити журналістку у “державній зраді”. Він сказав, що на другий допит її повезуть до Луганська чи Донецька, і там доведеться відповідати по всіх “доказах”, які знайшли в неї вдома під час обшуку. “Компроматом” були кілька мішків з футболками, прапорцями та редакційною атрибутикою, комп’ютерна техніка і гаджети.

– Ті, хто проводили допит, дізнались про те, що мій син служить в ЗСУ, – розповідає Марина. – Мені казали: “Ти погана мати! Ти відправила свого сина на смерть, ти неправильно його виховала”. Це був психологічний хід, який мав би довести мене до сліз чи нервового зриву. Але я втрималась. Мені було байдуже, що вони зроблять зі мною, аби тільки не син не дізнався і не схотів помститися за матір. Я тоді думала: “Хай краще вже скажуть синові, що мене вже немає, щоб він міг спокійно бити ворога і не рватись мене визволяти”.

Допит тривав вісім годин. З відділку Марина вийшла повністю сивою. Ніч провела в безперервних пошуках волонтерів, які б могли допомогти виїхати з окупації. Прізвища журналістів були у списках тих, хто виїзду не підлягає. Але вона все одно вирішила їхати, бо іншого шансу могло вже й не бути.

– Я не стала чекати другого виклику і вирішила їхати спочатку до Росії, потім до Латвії і до Львова, – розповідає Марина Животкова. – Я не стала радитись із колегами та рідними. Просто вранці вийшла на дорогу. Не мала з собою ні речей, ні запасу їжі. Лише документи. Було дев'яте травня, на блокпостах документи запитували лише у водія, а пасажирів не чіпали. Це мене і врятувало. Тільки коли перетнула кордон із Латвією, відчула себе вільною. Вже ніхто не прийде і не поведе мене на допит. Мабуть, це такий синдром, який залишається в усіх, хто побував в окупації…

Після евакуації до безпечного місця Марина Животкова продовжує професійну діяльність. Вона каже, що жодні погрози не можуть змусити її припинити займатися журналістикою. Адже гібридна війна, яку Росія розв’язала проти України, триває. Бої тривають не лише на фронті, а й в інформаційному полі, де працюють жінки-журналістки. Вони продовжують якісно і неупереджено виконувати свої професійні обов'язки.

Людмила Макей