СУСПІЛЬСТВО

Орденом "За мужність" відзначили бійця 121-ої окремої бригади тероборони ЗСУ (ФОТО)

Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, Андрій працював далекобійником, виконував рейс із Чехії до Німеччини.

Звістка про початок великої війни застала його в дорозі. Попри вмовляння роботодавця залишитися, чоловік прийняв тверде рішення повернутися в Україну та стати на її захист, розповіли в пресслужбі 121-ої окремої бригади територіальної оборони ЗСУ.

26 лютого 2022 року перетнув кордон і відразу ж зв'язався зі своїм товаришем, який допоміг йому приєднатися до одного з батальйонів 121-ї окремої бригади територіальної оборони. Спочатку він із побратимами ніс службу на блокпостах, проходив навчання, тренувався, а згодом вирушив на східні рубежі країни.

Пригадує, як під Сєвєродонецьком під час несення служби він разом із побратимом Іваном виявив та знищив російський танк із крупнокаліберного кулемета. Андрій говорить, що спочатку було страшно, але чоловіки розуміли: якщо не знищать танк, то він знищить їхню позицію. Після вдалого пострілу ворожий танк проїхав близько 100 метрів і задимівся, а російські солдати, що були в ньому, втекли. Андрій пам'ятає кожну хвилину того бою…

Після виконання завдань на Луганщині підрозділ Андрія повернули до пункту постійної дислокації на відновлення, а сам чоловік перевівся і вже в складі бригади виконував бойові завдання на півдні країни. Згодом надійшло розпорядження про вихід на лівобережжя Херсонщини для стримування ворога.

У Кринках Андрій провів два місяці без повноцінного сну, їжі та в жахливих умовах, під постійною загрозою для життя.

«Коли ми їхали туди, ми були впевнені, що це дорога в один кінець, – згадує Андрій. – Я пішов, бо мав досвід, і це навіть не обговорювалося. Важливо було й те, що там були мої побратими, яких я не міг покинути".

Рідних Андрій попередив, що йде на завдання і кілька тижнів буде без зв'язку, а провів там близько двох місяців.

Майже з перших днів чоловік отримав поранення: осколки потрапили в плече, палець та стегно.

"У нашій групі був чудовий медик, якби не він, я, мабуть, не вижив би, – говорить Андрій. – Умови були жахливі, ні про яку стерильність не йшлося, але наш Док зумів налагодити міні операційну навіть у тих умовах. Він усе робив швидко та професійно".

Перебуваючи на позиціях, у всіх по черзі опускалися руки, але найстійкішим був їхній командир.

"Наш командир – це зразок командира та офіцера, – говорить Андрій. – Він уміє ставити задачі, не боїться брати відповідальність на себе, швидко реагує на ситуації та приймає рішення. Йому теж було важко, але він ніколи цього не показував і завжди намагався нас підтримати".

За словами Андрія, російські солдати часто були п'яними, від тіл смерділо алкоголем, що й пояснювало їхню неадекватну поведінку. Вони бездумно йшли на заміновані поля та лізли без прикриття на позиції.

Найважче було дістати їжу та воду. До найближчого колодязя було 200 метрів, і цю стежку вони називали "дорогою життя". Їжу ділили на всіх, навіть шоколадку ділили на частини – отримувалися маленькі шматочки, але ж усім діставалося.

"У той час я згадав розповіді своїх дідуся і бабусі, які пережили голод, – говорить Андрій. – Тільки з часом до мене прийшло розуміння того, що вони відчували та що хотіли мені донести своїми словами".

Одяг вони не прали – його "прав вітер". Увечері вони вивішували брудний одяг на протяг, а вранці одягали вже "попрані" речі, з посмішкою згадує чоловік.

Пригадує, що в години умовного відпочинку вони грали в гру "Слова" на телефоні, щоб хоч трохи відволіктися та змінити обстановку.

Андрій розповів зворушливу історію про те, як він вітав свою кохану дівчину та маму з днем народження. Так склалося, що дні народження у них в один день. Андрій передав по рації слова привітання на іншу позицію, де побратим записав їх на диктофон та переслав рідним Андрія.

Говорить, що коли записував слова привітання, був упевнений, що ніколи вже не побачить їх.

"Про вихід з Кринок я дізнався випадково. У нашого командира була якась "чуйка", він дав вчасно команду, і ми безпечно подолали прострілювану ділянку й добралися до річки. Ми сіли в човен, там був драйвер з позивним "Сталевий Льова", – розповідає Андрій. – Він неймовірний воїн, який через водну гладь доставляв хлопців із берега на берег".

Коли Андрій зійшов на правий берег, відчуття радості не було, бо до кінця не вірив у те, що сталося. Найбільше йому хотілося звичайних речей, таких як помити тіло, адже два місяці вони не мали такої змоги. Перше, що він зробив після повернення, – зателефонував своїм батькам. Мама напередодні бачила сон, що вони мають вийти з Кринок, тому вона знала, що це станеться найближчими днями.

Андрій говорить, що рідним він не все розповідав, що з ним відбувалося, і навряд чи колись розповість.

"Вони знають рівно стільки, скільки їм потрібно", – вважає він.

Зараз Андрія найбільше обурює поведінка ухилянтів, говорить, що він теж не кадровий військовий і не народжений для війни. До повномасштабного вторгнення працював водієм у країнах Європи, насолоджувався чудовими краєвидами та життям, яке не хотів змінювати на війну.

"Колись ми закінчимося, і бажано зупинити ворога там, де ми зараз стоїмо, – каже Андрій. – Досвід показує, що росіян не зупинить ніхто. Вони не мають ні честі, ні совісті".

Чоловік зізнається, що війна вплинула на його зв'язок із рідними. Доньку він побачив через два з половиною роки після початку повномасштабного вторгнення і вона стала вже зовсім дорослою та самостійною, а тато, на жаль, не був поряд у той час.

Між виконанням обов'язків Андрій пройшов навчання у Великій Британії, де отримав нові знання та поділився своїм досвідом з іноземними колегами.

За проявлену мужність, незламність та відвагу під час виконання військового обов’язку Андрій був нагороджений високою державною нагородою – орденом «За мужність» III ступеня. Це є визнанням його самовідданості, рішучості та героїзму.